Олександр Андрійович заглянув у дзеркало, рукою пригладив волосся на скронях і рвучко відчинив двері до кабінету.
— Ільку! Братику!
Він розставив для обіймів руки і ступив кілька кроків уперед, до Іллі, що підхопився з дивана і кинувся йому назустріч.
Вони міцно обнялися. На оці старшого блиснула сльоза.
— Приїхав! З України! Як же там?
— Все гаразд. Гостинців навіз! Захопив також усе, що ти просив,— літописи старі, батькові та дідові записки...— і кивнув на стосик паперів, що лежали на столі.
— От дякую! Це допоможе в моїй праці!
— Що ти затіяв, Сашко? Щось важливе?
— Отак зразу? Може б, ми пообідали спочатку?
— Устигнемо! Дай роздивитися, словом перемовитися... Скільки часу не бачилися? Та й їсти я ще не хочу — в дорозі перекусив...
— Ну, тоді — сідай!
Він посадив Іллю в крісло, сам сів навпроти, взяв брата за руки, ніби хотів пересвідчитись, що це справді він.
— Подумати тільки, як ми рідко зустрічаємося!
— А будемо ще рідше.
— Що ж станеться?
— Приїхав проситися в діючу армію. Замовиш слово?
— Ну, якщо дуже хочеш, то замовлю. Куди ж?
— Туди, де гарячіше!
— Тоді — до Суворова! Я напишу Олександру Васильовичу!
— От дякую!
— Ну, що ж — пора, давно пора зіпхнути султана в Чорне море! Але будь обережний — не лізь поперед батька в пекло!
— Береженого й Бог береже?
Вони обидва засміялися, згадавши материну приповідку.
— Так, — сказав старший. — Сміх сміхом, а все ж бережись! Ми ще мусимо щось і для своєї вітчизни зробити корисне!
— Для України?
— Так. Це батьків і дідів заповіт!
— Що ж ми можемо зробити?
— Бачиш, в нинішніх умовах небагато. Втрат, яких зазнав наш народ у цьому столітті, нічим не заповнити. Після Полтави ми втратили свою автономну державу, судочинство, військо. Пізніше автономія була відновлена, але така куца, що й автономією назвати не можна. Та найбільшим нашим лихом було те, що народ погруз у темряву, забув своє коріння, славу дідів та пращурів своїх. Школи наші позакривано. При Богданові вони були в кожному селі, навіть жінки вміли читати й писати. А зараз? Не тільки селяни, а й козаки указом цариці перетворені на кріпаків, на гречкосіїв! За одне покоління люди стали темними, затурканими... Починають забувати, хто ми...
— Нерадісну картину ти намалював, Сашко, — похитав головою Ілля.
— Яка є.
— І що ж нам робити? Протестувати? Загубимо не тільки почесті, маєтки, землю, а й свободу чи навіть голови!
— Не дай, Боже! Бачиш, я задумав історію нашого народу — русів, від найдавніших часів до наших днів. Ну, може, не до наших, бо це дуже небезпечно, моє авторство можуть розкрити, а до передостанньої нашої війни з турками, в якій ми обидва брали участь.
— Чому ж русів, а не українців?
— Бачиш, Ільку, я хочу повернути нашому народові справжню його назву, яку він утратив після навали Батия,— Русь! Саме так називалася колись Київська князівська держава. Та й народ, що її населяв, тобто ми!
— Боюсь, давня назва не прищепиться... Що відсохло, те не приросте!
— І все ж спробую! Щоб люди знали, хто ми були, звідки рід свій ведемо! Щоб просто знали, як ми колись прозивалися і під якою назвою знали нас у світі.
— Ну, дай, Боже, тобі здоров’я та успіху! — вигукнув Ілля і враз посмутнів. — А я й не знаю, чим можу прислужишся нашому нещасному народові!
Він по-справжньому був засмучений. Милий, добрий Ілля! Олександр Андрійович підсунув до нього крісло, обняв брата за плечі. В дзеркало, що стояло навпроти, він побачив, які вони схожі Не писані красені, звичайно, але дужі, мов дуби, обличчя вирізьблені не з благородного мармуру, а витесані з того ж таки рідкісного переяславського дуба, але витесані вмілою рукою — крупні голови, стрімкі, розумні чола, проникливий погляд сірих очей в обох, воля й рішучість у всій поставі Недарма ж на війні не пасли задніх, а нині Ілля сам забажав ще раз понюхати пороху!
— Ільку, дорогий мій! — прихилився він до брата. — Доля була прихильна до нас — ми отримали непогану освіту, вибилися, як кажуть, у люди, маємо грунти, маєтки, становище у вищому світі. Але ми ніколи не повинні забувати, за чий кошт цього досягли, — за кошт отого темного народу нашого, який дав нам усе, а собі не залишив нічого — тільки убогість та темноту. За його кошт ми стали просвіщенні Тож і мусимо частку цього світла повернути йому: я напишу книгу, а ти заклади школу. Наприклад, у Ніжині. Там у тебе після смерті батька залишився добрячий шмат землі Насади сад, збудуй гарні будівлі і відкрий гімназію або ліцей. Як можна ще краще прислужитися своїй вітчизні? Прометей дав людям вогонь, а ми дамо світло для душі, для розуму! І слава твоя буде вічна! Народ пам’ятатиме тебе, Ільку!
Очі Іллі заблищали:
— А ти знаєш, Сашко, це думка! Я зроблю так, як ти радиш! Це коштуватиме немало, але народ дав нам більше — його працею ми живемо! Одно мене непокоїть: за мої благодійства ніхто мене не осудить — ні Бог, ні цар, ні вищий світ, а твої наміри небезпечні Тебе назвуть мазепинцем — і втратиш усе: чини, багатство, а може, й волю. Ти граєшся з вогнем!
— Я вже обдумав усе — і тримаю рукопис у великій таємниці Він у мене завжди під замком, а ключ при мені. Хочеш побачити?
— Звичайно.
Олександр Андрійович дістав з кишені невеликий ключик, підійшов до книжкової шафи і відімкнув її, потім з-під нижньої полиці вийняв невелику потайну шухлядку, а з неї — грубеньку книжку в зелених сап’янових обкладинках. Подав братові.
Ілля розгорнув, уголос прочитав заголовок:
— “История русов, или Малой России, сочинение Георгия Кониського, Архієпископа Белоруского" [11].— Ілля здивовано глянув на брата. — Сочинение Георгия Кониського? Не розумію, Сашко. Причому ж тут наш ніжинський земляк Кониський? Яку причетність має до цієї книжки архієпископ білоруський?
Олександр Андрійович поклав братові на коліно свою важку руку.
— Ніякої, Ільку. Ніякої! Це просто підміна імені...
—Але, як же можна ставити під удар живу людину? Сашко, я не розумію тебе!— Ілля був схвильований, на його щоках виступив рум’янець.— Якщо ця книжка випадково потрапить до чужих рук, Кониський може позбутися сану або й волі!
— Не хвилюйся, Ільку,— заспокоїв його старший брат. — По-перше, рукопис не потрапить до чужих рук, по-друге, нічого крамольного в ньому поки що немає — лише історія наших давніх князів, а по-третє, я попросив у Кониського дозволу поставити його ім’я на цій книжці. Я відверто розповів йому, що і як хочу написати, і він погодився і навіть благословив мене на цей труд. На моє застереження, що справа небезпечна, він поблажливо усміхнувся і сказав, що йому вже сімдесят років і ніщо його не лякає, але він сподівається, що я буду обачний і до небезпеки не дійде.
— Ну, якщо так, то і я тебе благословляю,— сказав Ілля і поцілував старшого брата в голову.— Я буду твоїм першим читачем!
— Дякую, братику. І не тільки будеш першим моїм читачем, а й на випадок моєї смерті виконаєш мою духівницю...
— Рано про це мовити, брате,— перебив його Ілля.
— Е-е, всі ми під Богом ходимо. Ніхто не знає свого часу,— по-філософськи зазначив старший.— Отож слухай, що скажу... На випадок моєї смерті книжку заповідаю тобі — хай зберігається на Україні. Але навіть після моєї смерті вона небезпечна для всього роду нашого. Тому зроби з неї кілька копій, а автограф спали, щоб ніхто не впізнав моєї руки, бо буде нащадкам нашим велика біда. Зрозумів?
— Ще б пак!
— Сподіваюся, до того часу і отець Георгій [12]відійде в кращий із світів, — тож його ім’я надійно заховає моє авторство, і моя книга нікому зла не вчинить, а користь принесе...
— Ну, що ж, ти розумно розсудив... Зроблю кілька копій і пущу по Україні — хай люди читають! Закінчиш скоро?— Ілля погортав книгу.— О, більше половини! Колосальний труд! І тобі не шкода, що він буде безіменний? Що ніхто з наших земляків у часах прийдешніх не знатиме твого імені як великого патріота України? Невже твоє ім’я залишиться в історії наших сусідів, а земляки якщо й згадуватимуть, то лише як одного з підніжків імператорського трону?
11
Славнозвісна “Історія русів” була знайдена року 1828-го в містечку Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії, що належало покійній небозі О. Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Її виявили члени стародубського повітового суду Лайкевич та Гамапія під час опису міської бібліотеки і показали родичеві О. Безбородька С. Шираю, губернському маршалкові, і той зробив копію для себе. З неї було зроблено ще декілька копій. З 1828 року “Історія русів” поширюється в списках, а видана була О. Бодянським 1846 року в Москві. Автором “Історії русів” довго вважався Г. Кониський, аж поки М. Максимович, порівнявши цей твір з історичними творами Г. Кониського, остаточно упевнився, що він не мав ніякого відношення до цього твору,— не та мова, не той стиль. Історики М. Слабченко, А. Яковлів, М. Возняк та інші переконливо довели, що автором книги міг бути О. Безбородько.
12
Георгій Кониський — український письменник, народився в Ніжині в 1717 році, а помер у 1795-му. О. Безбородько пережив його лише на чотири роки і помер у 1799-му.