— Чому саме Георгіївський хрест?— Потьомкін пропустив мимо вух останнє зауваження Головатого.
— Хрест Святого Георгія дає його власникові великі пільги, а також звільняє рядових козаків від тілесних покарань. Останнє для вільнолюбивих запорожців дуже важливе. Погодьтеся, що кара різками надто образлива для козака.
— Гаразд. Обіцяю всім хрест Святого Георгія — тільки візьми той острів!—сказав Потьомкін.— І землі кожному по п’ятдесят десятин ! [13]Згода?
— Згода,— відповів Головатий.
— Тоді бажаю запорожцям успіху.— Потьомкін підвівся, даючи зрозуміти, що нарада закінчилася.
5.
Тієї ночі вигоріли дві вулиці. На щастя, погода була безвітряна, тиха, людей зібралося багато, і вони поливали стріхи сусідських будівель водою, покривали їх мокрими ряднами, зуміли відстояти від вогню решту Лубен.
Від Хуржикового обійстя залишився колодязь із журавлем та вхідний льох, де зберігалася приготовлена для весілля страва. А там, де стояли просторі будівлі, лежали чорні купи золи та попелу, диміли смердючими димами.
Зійшло сонце.
Посеред двору бовваніли чотири постаті: Катря з матір’ю та сестричкою і стара Хуржикова наймичка Параска. Катря — простоволоса, зчорніла, в мокрій білій сорочці, вимазаній у кіптяву та сажу, тремтіла від холоду й ледве трималася на ногах. З одного боку її підтримувала мати, з другого — перелякана Настуня.
Всі були прибиті, розгублені.
Лише Параска не втратила самовладання.
— Не журися, голубонько,— втішала вона Катрю.— Все минеться, все забудеться! Будь рада, що залишилася жива. Бо могло ж бути гірше — згоріла б, як Семен. Та, мабуть, і Василя не оминула така ж доля. Коли б був живий, то досі б об’явився! А то, бач, немає,— мабуть, теж згорів, бідолаха...
— Мабуть,— байдужно відповіла Катря.
Вона, здається, не розуміла, в якому світі живе. Все їй було чуже й байдуже. Згоріло “її” господарство? Хто сказав, що воно "її”? А хоч і “її”, то й що з того? Згоріло —то й згоріло. Мало що в світі губиться, зникає, пропадає... Он зник, згорів її хазяїн, чи то пак від учора — законний чоловік, зник його син, а тепер її пасинок Василь. В цю жахливу ніч, напевне, в усьому світі померло немало людей. Хтось за ними плаче, побивається, тужить. Усьому свій час. Половина світу плаче, а половина скаче. Так було, так буде завжди. Ось і тобі , Катре, прийшов час лиха! Лиха? А хіба, коли вінчалася з Хуржиком у церкві, ти була щаслива, мала в серці радість?
їй усе було байдуже. Вона навіть не відчувала холоду, бо сорочка ще Й досі на ній не висохла, прилипала до тіла, а ранкова прохолода змушувала мимоволі здригатися.
— Я піду — пошукаю тобі щось сухе,— сказала Параска.— Бо простудишся...
— Як хочеш,—тихо проказала Катря, не вникаючи у слова старої.
Параска поколивала до пожарища. Там, просто на землі, лежало в безладді Хуржикове добро, викинуте поспіхом з хати, і Параска сподівалася, що, може, знайде якусь вдяганку для Катрі.
У цей час з вулиці до двору завернули три чоловіки з ціпками. У переднього на грудях тьмяно блищала мідна бляха — знак влади.
Катря не знала, як його звати, але знала, що міський справник. В першу хвилину вона здивувалась. Чого йому тут треба? Шукає когось? Але ці думки миттю відлетіли від неї і забулися. Шукає — то й хай шукає. Яке їй до нього діло?
Чоловіки підійшли.
Справник, немолодий уже, огрядний, з сизо-червоним носом, що свідчило про його близьке знайомство з усіма лубенськими шинкарями, ткнув пальцем убік Катрі і хрипко запитав:
— Катерина Хуржикова?
Катря підвела безтямні очі, перепитала:
— Катерина Хуржикова?
Здається, вона спочатку не усвідомлювала, що мова йде про неї. Лише згодом схаменулася і відповіла:
— Це я.
Справник узяв її за лікоть.
— Ходімо з нами!
Вона навіть не поцікавилася, чому має йти з ними. Повернулася — і пішла. Тільки мати кинулася вслід — перехопила справника.
— Паночку, куди ви її ведете? Для чого?
— А ти хто, жінко?— вирячився на неї справник.
— Я мати Катрина.
— А-а, мати... Ведемо її в управу — дещо запитаємо. Бачиш — скільки хат згоріло! Та й хазяїн із сином згорів... Люди вимагають розслідувати, хто в цьому винен.
— То хіба ж Катря винна?
— Не знаю. Вона ж була господинею всьому цьому. Суддя вияснить... І не заважай, бабо! Не вештайся під ногами! Геть!
Він відіпхнув жінку і швидко почимчикував з двору.
Боса, розпатлана, у невисохлій сорочці, Катря покірно йшла поміж чоловіками, злякано зиркаючи на людей, що юрмилися з самого ранку на вулицях. Люди були змучені після пожежі, злі. До неї долітали слова, що змушували її все нижче і нижче опускати голову. Що вони говорять!
— Боже, яка страшна! Як марюка!— кинув хтось збоку.
— І в сажі!
— Як відьма! Тільки й того, що не на мітлі!
— Та, кажуть, вона відьма і є! І чоловіка спалила, і пасинка!
— Та таку саму спалити треба!
— Ніхто нічого не знає,— заступився чийсь голос.— Що-бо ви говорите?
— Е-е, не кажіть! Правда випливе на поверхню! Хтось та знає? Недарма кажуть: поле краде, а ліс бачить!
Катрине серце похололо. Це ж вони про неї! Це ж її звинувачують! Боже, що вони творять!
Вона стрепенулася і раптом прозріла. З очей злетіла, мов полуда, якась чорна мара, що окутала її вночі під час страшного потрясіння. Це ж недарма ведуть її до суду! Бо підозрюють у підпалі хатини, внаслідок чого загинули Семен та Василь і вигоріло кілька десятків дворів, а могло вигоріти все місто. Перед нею ніби день розвиднився — і вона ожила.
— Ви куди ведете мене?— зупинилася і рішуче спитала справника.
Той аж очі витріщив. Оце тобі на: плохенька вівця раптом заговорила!
— Там побачиш! Іди!
— Не піду! Подивіться — я ж майже гола! Мокра? Невмита! А ви мене на люди! Сором який!
— Нічого! Йди! Не вкрадуть тебе тут! Тягніть її?
— Кого тягти? Мене? Я не злочинниця!
— Там буде видно — злочинниця чи ні. А зараз — іди! Беріть її!
Два дебелі дядьки схопили її попід руки — повели на майдан, прямо до холодної, похмурої дерев’яної будівлі без вікон. Катря пручалася, опиналася, намагалася вирватися, але дядьки тягнули силоміць, а притягнувши, відчинили міцні дубові двері і пхнули в темну комірчину. Катря впала на солому, що зашелестіла під ногами. Позаду заскреготав металевий замок.
Для неї це був ще один удар. Теж, як і пожежа, несподіваний і жорстокий. Якусь хвилину чи дві вона лежала майже без свідомості, приголомшена страшною несправедливістю, що хтозна-звідки звалилася на її голову. Потім поволі повернулася до тями, підвелася, сіла під стіною, обхопивши коліна руками.
Холодний відчай заповзав у серце. Що робити? Що її жде? Сиділа довго і думала довго, перебираючи в пам’яті події минулого дня та минулої ночі. І ні в чому не знаходила своєї вини. Хіба в тому, що не врятувала Хуржика? А як було врятувати? Сам він був, мов квач, п’яний, а підняти його і викинути через вікно надвір не мала вона сили. Ні свідомо, ні через необережність хатину не підпалювала. То в чому ж її вина?
Так у роздумах, у терзаннях і сумнівах просиділа вона довго. А коли в церкві задзвонили до вечерні, знову заскреготав іржавий замок і почувся грубий голос:
— Виходь!
Катря вийшла. Яскраве надвечірнє сонце різонуло по очах — аж боляче стало. Новий вартовий, молодий дебелий парубійко, замкнувши замок, оглянув її, хмикнув:
— Ну й гарна! Ти хоча б солому з кіс повитрушувала! Та заплела їх або закрутила на потилиці! А то — ніби відьма!
— Яка я тобі відьма?— огризнулася Катря.— Мелеш казна-що!
— Так люди кажуть!
— Які люди?
— Ну, не базікай! Рушай!— посуворішав парубок.— І не здумай тікати! Все одно дожену — ще й ноги переб’ю!— і показав замашного кийка.
— А куди ти мене ведеш?
— Там побачиш! — А потім спокійніше додав: — У міський суд. Суддя требує!
Він привів її до так званого присутственого місця, тобто міської управи, приземкуватого цегляного будинку, де розмістилася канцелярія міського голови та міського суду. У чималій незатишній кімнаті за столом сидів лисий літній чоловік у казенному мундирі. Катря ніколи його не бачила, і він видався їй смішним. Його голий череп був блискучий, мов дзеркало. Вуса й бороду він голив, зате на ситих щоках, від вух до підборіддя, теліпалися дві сиві мички, що у панів, як чула Катря, називалися бакенбардами. А посеред них, над ротом, стримів, мов дуля, маленький кирпатий ніс. Очі були безбарвні і круглі, мов у сови. В інший час Катря усміхнулася б, але зараз було не до сміху.
13
Потьомкін у 1791 році раптово помер, так і не виконавши свою другу обіцянку. Головатому довелося знову їхати до цариці, і Катерина віддала чорноморцям землі на Кубані, де вони в 1792-93рр. і поселилися. Так утворилося Кубанське козацтво.