– Фортеця ще може триматися місяць або й два, – глухо відповів Мендрійський.
– Хай так… А далі?
– Король не залишить нас на поталу….
– Чекайте, поки рак свисне!.. Найближчими днями ми штурмом візьмемо Білу Церкву! Пан комендант – військова людина і має розуміти, що тепер утримати її немає ніякої надії! А тоді…
– Пан полковник хоче сказати, що вся залога загине? – швидко спитав Мендрійський.
– Якщо розпочнеться штурм, я не можу поручитися ні за чиє життя в фортеці… Це ж ясно.
– Що ж пан полковник пропонує мені натомість? – тихо промовив після паузи комендант.
Палій перезирнувся з Самусем та Іскрою. Ті злегка кивнули головами.
– Наші умови такі, – твердо сказав Палій. – Ви здаєте в цілості фортецю і всю зброю. Натомість ми обіцяємо всім життя і вільний шлях на батьківщину! Це – не мало!
Мендрійський зціпив зуби. Тільки тепер він прозирнув усю глибину безодні, над якою стояв. З одного боку, якщо він не прийме цих умов, – смерть для всієї залоги і його сім’ї. З іншого ж боку, якщо він прийме їх, – смерть за порушення присяги. Він не сумнівався: за здачу Білої Церкви його судитиме королівський суд, і вирок буде тільки один…
А що чекає після цього на його сім’ю, якщо вона вціліє?
Він розумів, що фортеця впаде. Уже вся Київщина, Брацлавщина, Подністров’я, Поділля – в руках повстанців. А шляхта у воєводстві Руському[24] та на Волині, напевно, сидить, як на пороховій бочці, з дня на день чекаючи вибуху, і тримає напоготові коней, щоб вчасно дременути до Польщі. Отже, найближчим часом допомоги чекати нізвідки. Майже всі боєздатні війська погрузли у важкій затяжній війні зі Швецією та в міжмагнатських чварах.
Він тяжко зітхнув і підвів голову. Перед ним стояв Юрій Богинич. В юнакових очах – благання.
– Пане коменданте, не відмовляйтесь, – прошепотів він тихо. – Подумайте про Геленку… про панну Зосю…
Мендрійський гнівно глянув на молодого сотника.
– Я не впевнений, що пан сотник після всього, що трапилося, може сподіватися на прихильність панни Зосі!
Але різка відповідь не збентежила Богинича.
– Я й не сподіваюсь… Просто я буду щасливий, коли панна Зося залишиться жива… І вся ваша сім’я… Повірте мені!
Обличчя Мендрійського полагіднішало: в словах Юрія відчувалася непідробна щирість і відданість. А в очах Палія промайнув подив, бо тільки тепер старий полковник зрозумів, чому його сотник тихенько зітхав, коли дивився на стіни фортеці.
Але Палій промовчав, заховавши добру батьківську усмішку в густих сивих вусах. Він чекав відповіді коменданта Мендрійського.
– Чим ви, пане полковнику, гарантуєте моїм людям життя і вільний відступ! Адже по дорозі на них можуть напасти загони, що не знають про нашу домовленість…
– Я даю слово, що ваших людей ніхто і пальцем не зачепить! – урочисто промовив Палій.
Мендрійський пильно подивився на нього і теж урочисто відповів:
– Панове, я згоден здати фортецю… Але в мене є ще одне прохання… Особисте…
– Прошу, – Палій запитливо глянув на коменданта.
Мендрійський винувато усміхнувся.
– Ви розумієте, що після добровільної, хоч і вимушеної здачі Білої Церкви я не можу повернутися в Річ Посполиту… Тому я був би вдячний, коли б ви надали для мене і моєї сім’ї притулок у вашій країні.
– Я обіцяю вам це, пане, – схилив голову Палій.
– Тоді залишається одно – як мені повернутися до фортеці?
– Ну, здається, це не найважче, над чим ми щойно ламали голови… – сказав Палій, і всі полегшено розсміялися. – Юрку… Пробач, дорогий… Пане сотнику, проведи пана коменданта і зроби все, щоб він безперешкодно ввійшов до замку!
10
10 листопада 1702 року Біла Церква капітулювала. З її воріт вийшла мовчазна колона обеззброєних жовнірів і шляхтичів і, супроводжувана сотнею кінних козаків, а також мовчазними поглядами багатьох тисяч повстанців, швидко попростувала на захід.
А через два дні до фортеці урочисто в’їхав у позолоченій кареті, запряженій шістьома баскими конями, полковник Семен Палій. На його честь з валів фортеці та з козацького табору гримнули гармати, пролунали стоголосі поклики – слава!
Палія супроводжував Юрій Богинич.
Опираючись на міцну руку молодого сотника, полковник зайшов до комендантського будинку. Сім’я Мендрійського зустріла його, стоячи посеред чималої вітальні. Всі були бліді й напружено-урочисті. Лякало невідоме майбутнє.