– А що ж кошові старшини, котрих заарештував Текелій? Яка доля кошового отамана Петра Калнишевського? – спитав Івась.
Безкровний сумно похитав головою.
– Мов у воду канули. Уже пізніше, в Лубнах, я дізнався, що Калнишевського заслали в Соловецький монастир, де його було замуровано в казематі як найтяжчого злочинця. Залишили йому замість вікна лише вузьку щілину, щоб подавати воду та їжу. Так і мучиться славний воїн у холодній темниці донині, якщо живий[4]. Інших отаманів теж покарано тяжко: військового писаря Івана Глобу запроторено в Білозерський монастир, військового суддю – в Тобольський, а полковників Чорного, Кулика, Пелеху, Порожню, Головка посаджено також на воду та хліб по різних фортецях та монастирях у сирі холодні каземати, ніби вони не славні сини Війська Низового Запорозького, а вбивці чи злодюга… Ось так з волі цариці Катерини згинула наша преславна вольниця – Січ Запорозька. І хтозна, чи відродиться коли-небудь… Розсіялися братчики по світах, як туман по долині, – хто на Соловках та в Сибіру, хто під султаном – молиться не нашому Богові, а хто залишився на нашій землі, той тепер служить у Херсонському та Полтавському пікенерських полках, а більшість стали гречкосіями – орють землю, сіють, жнуть, стають простими селянами, і великі пани, як Потьомкін, до прикладу, чи той же Браніцький помалу, без поспіху перетворюють їх у звичайних кріпаків… Ось чому, братове, коли потрапляю на ці споконвічні запорозькі землі, я неодмінно плачу. Та й як не плакати? Як не ридати?
Він замовк і втупився у малиновий жар багаття. І його сумний погляд туманився проти вогню сивими слізьми.
9
Переправа в Бериславі була довга і важка, а шлях до Перекопу – ще важчий. Рівний, безводний степ, що лише недавно перейшов з-під влади кримського хана під владу Російської імперії, ще був не розораний, хоча й поділений царицею поміж вельможами. Він густо заріс полином, буркуном та сивою ковилою. Під палючим сонцем бур’яни почали сохнути, чахнути. Широка наїжджена дорога, здавалося, не мала кінця-краю. І попереду, і позаду над нею здіймалися хмари куряви – то був знак, що по ній ідуть чумацькі валки.
Івась ішов поряд з волами, стомлено погейкував на них. На зубах потріскував пісок, обличчя та одяг запорошені – тільки очі поблискують. Страшенно хотілося пити, але Хуржик наказав видавати із запасів, що везли від Дніпра, лише по дві кварти теплої води – уранці та ввечері. Волів напували в напівпересохлих річечках, і вода в них була каламутна, гірка. А до Перекопу – ой як не близько!
Язик пересох і, здавалося, розпух, став шорсткий, мов тертушка. А сонце пече немилосердно. Небо над головою дихає розжареним горном.
Воли розімліли, пристали, чапають по пилюці, ніби варені. Мажі поскрипують, однак руху вперед майже не помітно: рівний, безмежний степ скрадає його. Окові ні за що зачепитися на ньому. Та Івасеві дорога знайома, і він знає, що незабаром безіменна річечка, де буде зупинка, а може, й вода. Хай і непридатна для пиття, бо в ній кишать п’явки та черв’ячки, однак освіжити зморене тіло можна.
– Гей, гей, сірі! – гукає він на волів. – Уже недалеко!
Степова річечка майже пересохла. Лиш подекуди каламутно поблискує зеленкувата вода, але, побачивши її, воли раптом прискорюють ходу.
– Розпрягайте! – гукає Хуржик. – Тут днюємо, вечеряємо, а вночі рушимо далі. Їхати вдень – одна мука! Замордуємо волів!
Стали табором. Воли зразу ж кинулися до води. Вона гірко-солона, скаламучена, але п’ють. Цмулять потроху, крізь зуби, бо п’явки аж звиваються в ній, а чумаки навіть дивитися гидують. Лиш кашовари проціджують крізь полотно і починають варити куліш. Ще й жартують: з м’ясом!
Івась знайшов чистіше плесо – умився. Вода тепла, та все ж трохи освіжила запечене тіло. Потім нарвав оберемок ковили – приліг біля мажі. Приліг і мов провалився – заснув.
І сниться йому диво дивне: звучить троїста музика, люди йдуть з церкви. А попереду – Катря. Святково вдягнена, у стрічках барвистих, іде поряд з… Чекай, чекай! То він чи не він? Кидається наперед, приглядається – ні, не він! Якийсь чужий чоловік! Вид його в тумані, розпливається – не впізнати. А Катря смутна. І сльози в очах!
4
В одиночці Калнишевський провів 12 років, потім режим полегшили, а 1801 року звільнили зовсім, та сліпий і немічний отаман уже не повернувся на Україну і помер там 23 листопада 1803 р. на 112 році свого життя.