– Ні, не боїмося. Тут, у цій пустельній місцевості їх немає – аж до Кезлева[5]. Та й зараз царському війську не до нас.
– Чому?
– Вчора ми дізналися, що турецький падишах об’явив війну цариці Катерині. Тож невідомо, чи утримаються орусутські військові залоги в Криму. Бо наш хан спить і бачить, як випре їх з півострова.
– Ось як! – вигукнув Івась, вражений несподіваною новиною. – Тепер мені стає зрозуміло, чому мій хазяїн наважився позбутися мене! Він теж, мабуть, дізнався про початок війни і подумав, що війна все спише… Який негідник! Керіме, відпусти мене – я хочу порахуватися з ним! Я уб’ю його!
Керім пильно глянув на свого полоненика і усміхнувся. Усмішка враз скрасила його – була гарна, якась тепла і щира. Навіть – довірлива. Було хлопцеві не більше сімнадцяти літ, мав він чорне лискуче волосся, карі очі, злегка смугляву шкіру і правильні риси обличчя, як у більшості тумів. Щось у ньому було від батька-татарина, але немало рис успадкував він і від матері-слов’янки. І цей сплав Азії та Європи несподівано дав світові новий тип людини, поширений по східній Україні та на Балканах, – міцних чорнявих красенів-чоловіків та не менш міцних, тілистих, іноді злегка кирпатеньких чорнобривих красунь.
Івась з надією дивився на хлопця.
– Ну, чого вагаєшся? Зроби добре діло – відпусти. Скажеш – утік.
Керім заперечливо похитав головою.
– Ні, ми цього не зробимо. Хазяїн заб’є нас до смерті!
– Та яке ж він має право? Сам же казав, що твоє життя належить Аллахові.
– Е-е, ти не знаєш наших звичаїв. Він не заб’є нас, а зробить так, що сконаємо самі поволі. Та ще й намучимося. А тому, що ти втік, він нізащо не повірить. Отож бачиш – ми не можемо тебе відпустити. А хоч би й відпустили, то ти не дістанешся до своїх. Наш край пустинний.
– Куди ж ви мене завезли?
– Ще не завезли. Але завеземо. На півострів Тарханкут. Чув?
– Ні, не чув.
– Ну, то почуєш і сам побачиш. Давай руки – зв’яжемо! І – по конях!
– А може, так? Я не втечу, їй-богу!
– Та ні, давай краще зв’яжемо руки, щоб нам спокійніше було.
Керім усміхнувся своєю приємною посмішкою, а його товариш суворо прикрикнув:
– Руки назад, урусе! – і скрутив їх міцно.
Вони допомогли йому сісти на коня і рушили понад берегом моря на захід сонця.
2
Тим часом у Лубнах життя текло, як і раніш, буденно, одноманітно: люди вставали до сходу сонця, порали худобу та іншу живність, по неділях та святах ішли до церкви, їхали в поле – жали, косили, звозили на стодоли врожай, поспішали до чинбарень, броварень, млинів, кузень та виконували десятки інших робіт, без яких немислиме впорядковане людське життя.
В господарстві Хуржиків теж усе йшло, як і раніш. Параска затоплювала вдосвіта піч, варила сніданок та обід, гріла баняки окропу для прання, замішувала й запарювала в цебрах щось їстівне для худоби, птиці та свиней. Катря доїла корів, а Василь годував усе, що мукало, мекало, бекало, кувікало, іржало та квоктало.
Господарство було велике, і роботи вистачало всім.
Однак попри цю зовнішню і видиму сторону життя була сторона і внутрішня, невидима сторонньому окові або майже невидима.
Катря кожну мить відчувала на собі пильний, доскіпливий, але люблячий, ласкавий Василів погляд. Спочатку вона боялася хлопця, уникала зустрічі з ним наодинці, та згодом зрозуміла, що звідси ніяка небезпека їй не загрожує. Хлопець по-справжньому покохав її і ладен був виконати першу-ліпшу її забаганку. Після свого невдалого освідчення, отримавши одкоша від дівчини, він надовго втратив рішучість, а після смерті матері замкнувся в собі, уникав і Параски, і Катрі, сумував, а то й плакав нишком, ховаючись із своїми слізьми, щоб ніхто не бачив і не чув. Та минали дні й тижні, і Катря знову почала помічати, як Василь з якоюсь затаєною журбою поглядає на неї, намагається потрапити їй на очі, виконує за неї якусь частку її роботи, щоб їй легше було. Однак приставати до дівчини чи знову напрямець сказати їй про свої почуття не наважувався.
Та тривало так не довго. Одного разу, в неділю, коли Параска пішла до церкви, а Катря в кухні мила посуд, раптом прочинилися двері – і зайшов Василь.
– Ти сама? – запитав тихо, хоча й знав, що Параски дома немає.
– Сама, – відповіла дівчина, стривожившись. – А що?
Василь зачинив за собою двері, пройшов до столу і поклав на нього якийсь згорток.