– Ось приніс тобі. Йди сюди!
Катря витерла рушником мокрі руки. Підійшла.
– Ну, що там?
Василь відступив на крок.
– Дивись!
На столі лежала барвиста плахта, на ній – квітчаста хустка, а поверх усього – разок червоних коралів, нанизаних на шовкову нитку.
– Катре, це тобі, – сказав парубок зовсім тихо і, побачивши, як дівчина почала бліднути, заспішив: – Катре, не відмовляйся! Візьми! Це від щирого серця! Подарунок від мене!
Катря підняла перед собою руки, ніби хотіла відштовхнути його.
– Ні, ні, я не заробила такого подарунка! Що це тобі спало на думку? Що Параска скаже? Що люди подумають? А батько, коли приїде?
– Сховай! Віднеси в село, додому! А потім принесеш, як своє, – і будеш одягати без страху! Знатимемо лише Бог та ми вдвох – ти та я!
– Ну, з чого б це? Як можна?
Василь зашарівся, аж скрикнув:
– Катре! Ну, хіба ти не бачиш? Я ж кохаю тебе! Я так кохаю тебе! Коли б ти тільки знала!
Дівчина похитала головою.
– Ну, ми ж уже говорили про це. Тобі відомо, що я не кохаю тебе…
Після цих слів Василь схопився за голову. Його вузьке, гостре обличчя враз посіріло.
– Невже ти так сильно любиш Івася? Катре! Ну, залиш мені хоч надію! Я ждатиму тебе все життя! Ждатиму, поки ти станеш вдовицею, а тоді прийду до тебе – і впаду на коліна! Якщо в тебе будуть діти, я стану їм батьком! Тільки не губи мене, не розбивай мого серця!.. Ну, все ж у житті може трапитися: коханий розлюбить тебе, захворіє на чуму чи на віспу в дорозі і не повернеться додому! А ти ж молода, тобі жити та жити! Навіщо ти сама у себе відбираєш щастя?
– Страшні слова ти мовиш, Василю, – тихо відповіла Катря. – Страшні слова… Я не вірю їм! Зате вірю, що повернеться Івась. Не може не повернутися! Яка там чума!
– Господи! Порятуй мою душу! – вигукнув парубок і підняв руки до божниці. – І навіщо я народився такий нещасливий!
Катрі стало шкода хлопця. Вона обняла його і, як мати, поцілувала в голову.
– Василю, не побивайся так. Не одна я на світі. Ти ще знайдеш своє щастя! А мого не чіпай!
– То візьми подарунок хоч на пам’ять!
– Ні, не візьму! Це ні до чого.
Кров схлинула з Василевих щік.
– Боже! Май до мене хоч крихту жалю!
Він жужмом схопив зі столу свій подарунок і, не дивлячись на дівчину, прожогом кинувся до дверей.
Катря перехрестилася.
– Господи! Порятуй його, божевільного!
3
Після приєднання Криму до Росії в 1783 році багато невільників з України, захоплених під час останнього походу кримчаків на Слобожанщину, повернулося назад, на батьківщину, але значна частина їх, переважно жінок, що вийшли заміж за татар і мали дітей, зосталися в Криму. Тут були їхні сім’ї, їхні оселі, а дома за вісімнадцять років, що минули, усе змінилося – батьки, либонь, померли, брати та сестри обзавелися сім’ями і розділили батьківську землю та всіляке добро.
Такі залишилися в Криму. А серед них і Керімова мати.
Івась побачив її зразу, як тільки привезли його в невеличке селище Сарису, що лежало на березі моря. Керім зупинив коней біля крайньої убогої хатини, складеної з жовтаво-білого ніздрюватого вапняку, і погукав:
– Нене, нене!
З хатини вийшла ще не стара жінка в барвистих татарських шароварах і такій же барвистій хустці. Однак з-під тієї хустини вибивалися біляві коси, а очі були такі синьо-волошкові, що відразу стало зрозуміло – ні, це не татарка!
Жінка кинулась до Керіма – обняла, як малого, рукою покуйовдила його чорнявого чуба.
– Приїхав! А я ждала тебе завтра або позавтрьому, – вона говорила по-українськи чисто і співуче, як говорять на Слобожанщині. – А де ж бей?
– Він прибуде завтра. А нас послав попереду, щоб ми доправили сюди оцього хлопця, вашого земляка, мамо.
Жінка підвела очі на Івася. Здивувалася:
– А чому він зв’язаний? Ви украли його? Взяли в полон?
Керім зніяковів.
– Що ти, мамо? Це чумак – з Лубен! Як би ми самі сміли вчинити таке? Все тут складніше. Як я зрозумів, отаман чумацької валки чомусь захотів спекатися хлопця і заплатив нашому беєві, щоб вночі, коли той пастиме волів, схопив його і завіз куди-небудь подалі. Бей довго вагався, а коли дізнався, що султан об’явив мошковам[6] війну, зважився… Ось так цей хлопець став полонеником і опинився тут.
– Бідний! – промовила жінка співчутливо і підняла на зв’язаного бранця свої смутні сині очі. – Як же тебе звати, хлопче?