– Нерадісну картину ти намалював, Сашко, – похитав головою Ілля.
– Яка є.
– І що ж нам робити? Протестувати? Загубимо не тільки почесті, маєтки, землю, а й свободу чи навіть голови!
– Не дай, Боже! Бачиш, я задумав історію нашого народу – русів, від найдавніших часів до наших днів. Ну, може, не до наших, бо це дуже небезпечно, моє авторство можуть розкрити, а до передостанньої нашої війни з турками, в якій ми обидва брали участь.
– Чому ж русів, а не українців?
– Бачиш, Ільку, я хочу повернути нашому народові справжню його назву, яку він утратив після навали Батия, – Русь! Саме так називалася колись Київська князівська держава. Та й народ, що її населяв, тобто ми!
– Боюсь, давня назва не прищепиться… Що відсохло, те не приросте!
– І все ж спробую! Щоб люди знали, хто ми були, звідки рід свій ведемо! Щоб просто знали, як ми колись прозивалися і під якою назвою знали нас у світі.
– Ну, дай, Боже, тобі здоров’я та успіху! – вигукнув Ілля і враз посмутнів. – А я й не знаю, чим можу прислужитися нашому нещасному народові!
Він по-справжньому був засмучений. Милий, добрий Ілля! Олександр Андрійович підсунув до нього крісло, обняв брата за плечі. В дзеркало, що стояло навпроти, він побачив, які вони схожі. Не писані красені, звичайно, але дужі, мов дуби, обличчя вирізьблені не з благородного мармуру, а витесані з того ж таки рідкісного переяславського дуба, але витесані вмілою рукою – крупні голови, стрімкі, розумні чола, проникливий погляд сірих очей в обох, воля й рішучість у всій поставі. Недарма ж на війні не пасли задніх, а нині Ілля сам забажав ще раз понюхати пороху!
– Ільку, дорогий мій! – прихилився він до брата. – Доля була прихильна до нас – ми отримали непогану освіту, вибилися, як кажуть, у люди, маємо ґрунти, маєтки, становище у вищому світі. Але ми ніколи не повинні забувати, за чий кошт цього досягли, – за кошт отого темного народу нашого, який дав нам усе, а собі не залишив нічого – тільки убогість та темноту. За його кошт ми стали просвіщенні. Тож і мусимо частку цього світла повернути йому: я напишу книгу, а ти заклади школу. Наприклад, у Ніжині. Там у тебе після смерті батька залишився добрячий шмат землі. Насади сад, збудуй гарні будівлі і відкрий гімназію або ліцей. Як можна ще краще прислужитися своїй вітчизні? Прометей дав людям вогонь, а ми дамо світло для душі, для розуму! І слава твоя буде вічна! Народ пам’ятатиме тебе, Ільку!
Очі Іллі заблищали:
– А ти знаєш, Сашко, це думка! Я зроблю так, як ти радиш! Це коштуватиме немало, але народ дав нам більше – його працею ми живемо! Одно мене непокоїть: за мої благодійства ніхто мене не осудить – ні Бог, ні цар, ні вищий світ, а твої наміри небезпечні. Тебе назвуть мазепинцем – і втратиш усе: чини, багатство, а може, й волю. Ти граєшся з вогнем!
– Я вже обдумав усе – і тримаю рукопис у великій таємниці. Він у мене завжди під замком, а ключ при мені. Хочеш побачити?
– Звичайно.
Олександр Андрійович дістав з кишені невеликий ключик, підійшов до книжкової шафи і відімкнув її, потім з-під нижньої полиці вийняв невелику потайну шухлядку, а з неї – грубеньку книжку в зелених сап’янових обкладинках. Подав братові.
Ілля розгорнув, уголос прочитав заголовок:
– «История русов, или Малой России, сочинение Георгия Кониського, Архієпископа Белоруского»[11]. – Ілля здивовано глянув на брата. – Сочинение Георгия Кониського? Не розумію, Сашко. При чому ж тут наш ніжинський земляк Кониський? Яку причетність має до цієї книжки архієпископ білоруський?
Олександр Андрійович поклав братові на коліно свою важку руку.
– Ніякої, Ільку. Ніякої! Це просто підміна імені…
– Але як же можна ставити під удар живу людину? Сашко, я не розумію тебе! – Ілля був схвильований, на його щоках виступив рум’янець. – Якщо ця книжка випадково потрапить до чужих рук, Кониський може позбутися сану або й волі!
– Не хвилюйся, Ільку, – заспокоїв його старший брат. – По-перше, рукопис не потрапить до чужих рук, по-друге, нічого крамольного в ньому поки що немає – лише історія наших давніх князів, а по-третє, я попросив у Кониського дозволу поставити його ім’я на цій книжці. Я відверто розповів йому, що і як хочу написати, і він погодився і навіть благословив мене на цей труд. На моє застереження, що справа небезпечна, він поблажливо усміхнувся і сказав, що йому вже сімдесят років і ніщо його не лякає, але він сподівається, що я буду обачний і до небезпеки не дійде.
– Ну, якщо так, то і я тебе благословляю, – сказав Ілля і поцілував старшого брата в голову. – Я буду твоїм першим читачем!
11
Георгій Кониський – український письменник, народився в Ніжині в 1717 році, а помер у 1795-му. О. Безбородько пережив його лише на чотири роки і помер у 1799-му.