— Ми обоє працюємо на Компанію.
Даллас вирішив змінити тактику. Оскільки звинувачення не спрацювало, він вирішив зіграти на чуйності Еша. Даллас усвідомив, що повівся як параноїк і намагався спихнути проблему на того, хто зможе її вирішити. Наприклад, на Еша, а не на її винуватця прибульця.
Еш був дивним, але все ж не схожим на вбивцю.
— Я просто хочу знати правду, — благально промовив Даллас.
Еш випростав руки і на мить поглянув на панель управління перед тим, як відповісти.
— Не знаю, про що ти в біса говориш. І мені байдуже на будь-які брудні натяки. Прибулець — це небезпечна форма життя. Звісно, вона мене багато в чому захопила як дослідника, я це не заперечую. З наукової точки зору вона зачаровує. Але після усього, що вона накоїла, я хочу, щоб вона померла, і не менше за тебе.
— Ти впевнений?
— Так, — у його голосі звучала огида. — Якби на тебе стільки усього не навалилося, ти б теж був упевнений і не висував би таких звинувачень. Забудьмо цей інцидент. Принаймні я вже забув.
— Добре, — Даллас різко розвернувся, вийшов крізь відчинені двері й пішов коридором до капітанського відділення. Еш довго проводжав його поглядом, думаючи про своє, а потім повернувся до приладів. Вони були більш терплячими, і їх було простіше зрозуміти.
«Дуже важка робота, — подумав Даллас. — Напевно, Еш був правий, коли сказав, що на капітана забагато чого навалилося. Він дійсно переживав за інших, окрім того, вирішував проблему із прибульцем. Як довго я буду нести цей моральний тягар? Як довго? Я ж просто пілот. А Кейн був би кращим капітаном; він набагато легше справлявся з такими проблемами, особливо не переймаючись ними. Але зараз він не може допомогти нам».
Даллас натиснув на кнопку коридорного телефона внутрішнього зв’язку. Паркер одразу відповів:
— Інженерний відсік.
— Це Даллас. Як у вас справи?
Паркер уникливо відповів:
— Скоро все буде.
— Чорт забирай, не придурюйся! Конкретніше!
— Заспокойся, Далласе. Сер, ми працюємо рекордними темпами. Лише Бретт міг так швидко виготовити сітки. Зараз ми майструємо електрошокери з довгими руків’ями. Ви хочете загнати ту тварюку в кут і атакувати простою металевою трубою? Чи куди краще вдарити її струмом у декілька сотень вольт?
— Вибачте, — щиро перепросив Даллас. — Старайтеся.
— Ми стараємося для нас усіх. Кінець зв’язку, — Паркер вимкнув телефон.
«Цей виклик був зовсім необов’язковим. Тепер незручно перед ними», — сердито подумав він. Якщо він сам не може тримати себе в руках, то як можна цього вимагати від інших?
Даллас уже не хотів із кимось бачитись після такої неприємної й безрезультатної суперечки з Ешем. Йому слід було вирішити, чи він не помилявся щодо наукового співробітника, а якщо помилявся, то це означає, що він заплішений дурень. Він без причини підозрював Еша під впливом емоцій. Якщо ж той бреше, то робить це бездоганно. Даллас ще не зустрічав людини, яка так контролює свої емоції.
На «Ностромо» було одне місце, де Даллас міг недовго побути один і в безпеці, практично як у лоні сурогатної матері. Він пішов до коридору поверху «B», вже дещо звільнившись від важких думок. Натомість він вдивлявся в темні кути, щоб вчасно помітити найменший підступний рух. Але нічого не було.
Нарешті Даллас дійшов до місця, де корпус злегка виступав. Там був невеличкий люк. Капітан натиснув на кнопку поряд і дочекався, доки відкриється внутрішній шлюз БПКА[14]. Шлюз був занадто маленький, щоб мати фіксатор. Даллас заліз усередину і клацнув червоним перемикачем на панелі управління кораблем, потім відсунувся від панелі, не торкаючись. Напевно, у капітанському відсіку вже зафіксували, що люк у коридорі було активовано. Це нікого не повинно насторожити, але закриття — так. Тому він залишив його відчиненим. Даллас відчував легке, але приємне відсторонення від «Ностромо», жахіття та невизначеності, які на ньому панували…
X
Даллас останній раз перевірив залишки кисню, ніби сподіваючись, що якимось дивом на невблаганному циферблаті давача з’явиться зайвий нуль. Доки він слідкував за тим, як працює лічильник, остання цифра змінилася на вісімку з дев’ятки. На вході щось постукало. Він повернувся і полегшено зітхнув, коли побачив Паркера і Бретта.
Паркер кинув жмут металевих труб на підлогу, кожна діаметром з великий палець чоловіка. Вони впали із глухим стукотом. Їхнє звучання та вигляд зовсім не наводили на думку про зброю. Бретт із задоволеним виглядом відійшов на кілька кроків від сітки.