— Чорт забирай, Джонсе, — тихо пробурмотів він. — Де ти в біса ховаєшся?
Десь у нетрях майстерні він почув, як щось шкрябається. Потім почув невиразний виск. Поза сумнівом, він належав коту. Бретт полегшено зітхнув і пішов у бік джерела звуку.
Тим часом Ріплі зупинилася, втомлено спостерігаючи за екраном відстежувача. Червона лампочка згасла, а стрілка знову була на нулі. Зумер вже довго не подавав сигналів. Доки Ріплі спостерігала за екраном, стрілка злегка колихнулася, а потім знову застигла.
— Чисто, — промовила вона до ретіарія[16], що залишився з нею. — Мені здається, що тут нікого немає, окрім нас і Джонса.
Вона подивилася на Паркера і промовила:
— Чекаю твоїх пропозицій.
— Давай повернемося. Єдине, що ми можемо зробити, це допомогти Бретту зловити того сраного кота.
— Не ображай Джонса. — Ріплі машинально вступилася за кота. — Він наляканий, як і всі ми.
Вони повернулися і пішли смердючим коридором. Ріплі про всяк випадок не вимикала пристрій.
Бретт ішов між стелажами обладнання. Далі шляху не було: опори верхньої частини каркасу «Ностромо» утворювали заплутану перехресну металеву конструкцію.
Бретт уже втрачав надію, коли почув ще один знайомий виск. Повернувши за металеву колону, він побачив пару невеликих жовтих очей, які світилися в темряві. На мить він завагався, бо Джонс був такого ж розміру, як і істота, яка вискочила з грудей бідолашного Кейна. Коли істота занявчала ще раз, Бретт заспокоївся. Такі звуки міг видавати лише звичайний кіт.
Підходячи до кота, він нахилився, щоб не вдаритись об колону, і побачив шерсть та вуса. Це був Джонс.
— Йди до мене, котику… Киць-киць, радий тебе бачити, маленький пухнастий засранцю, — Бретт простягнув руку до кота. Джонс погрозливо зашипів і забився в куток. — Ну ж бо, Джонсе, йди до Бретта. Немає часу тут розсиджуватися.
У цей момент над головою в інженера нависло щось не таке товсте, як колона. Воно беззвучно спустилося вниз, справляючи враження істоти, яка згрупувала до купи всю свою міць. Істота простягла щупальці до Бретта і обхопила його за шию. Бретт закричав і інстинктивно потягнувся до шиї. Йому здалося, що пута приварені до його шиї, так сильно вони його стиснули. Істота підняла його. Бретт метеляв ногами в повітрі. Внизу роз’ятрено нявчав і бігав Джонс. Він прожогом пробіг повз Ріплі та Паркера, які щойно увійшли. Вони без жодних думок забігли в майстерню. Скоро вони стояли там, де щойно метеляли ноги Бретта. Вони вдивлялися в темряву. Усе, що вони встигли побачити на мить, — це тіло Бретта, яке здіймалося вгору, смикаючись. Над безпорадною постаттю інженера були якісь невиразні контури, що чимось віддалено нагадували людське тіло. Але то точно була не людина. Істота мала велетенські розміри і вселяла страх. На мить астронавти побачили пару очей, які були завеликими навіть для гігантської голови, а потім прибулець та інженер зникли десь вгорі «Ностромо».
— Господи… — прошепотів Паркер.
— Воно виросло, — Ріплі бездумно подивилася на свій шокер і порівняла з габаритами велетенської маси далеко вгорі. — Дуже швидко. Доки ми ловили істоту розміром із Джонса, воно перетворилось на ось що.
Ріплі раптом усвідомила, що вони діяли в досить обмеженому і темному просторі в проходах серед масивних ящиків, які, здавалося, тиснули на них, та потужних металевих опор.
— Чого ми стоїмо? Воно може повернутися.
Ріплі підняла шокер, який тепер був не краще іграшки, і зрозуміла, що істоті таких розмірів він нічого не зробить.
Вони поспіхом залишили майстерню. В них у вухах досі лунав той останній крик, що віддалявся. Паркер довгий час знав Бретта, але той передсмертний крик змусив його бігти швидко, як Ріплі…
XI
Усі знову зібралися в кают-компанії, але зараз вони виглядали набагато розгубленішими. Ніхто цього не приховував, особливо Паркер і Ріплі. Побачивши, з чим їм доведеться воювати, астронавти остаточно розгубилися.
Даллас вивчав план «Ностромо», який щойно роздрукував. Паркер стояв біля дверей, іноді нервово поглядаючи на коридор.
— Що б це не було, воно велике, — тихо промовив інженер. — Воно налетіло на Бретта, як бісовий велетенський кажан.
Даллас підняв голову від схеми.
— Ти точно впевнений, що воно потягнуло Бретта до вентиляційних отворів?