На даху вони несподівано зіткнулися з головним потрясінням, до якого Сміт виявився не готовий. Він відчув шалений захват від споглядання неба, адже востаннє бачив небо ще на Марсі. Тут небо було яскраве, кольорове, радісне (насправді тоді був звичайний сірий, похмурий вашингтонський день). Тим часом Джилл безпорадно роззиралась довкола у пошуках таксі. Дах нагадував пустку — саме на це Джилл і розраховувала: адже більшість медсестер, які закінчили зміну разом з нею, поїхали додому ще п'ятнадцять хвилин тому, а денні відвідувачі вже пішли. Але, звісно ж, не було й таксі. Вона не посміла б ризикнути, скориставшись повітряним автобусом — навіть попри те, що він мав прибути за кілька хвилин.
Вона вже була готова викликати таксі, коли на паркування прибуло одне з них. Вона звернулась до чергового на даху:
— Джеку! Це таксі зайняте? Мені потрібна машина.
— Це, напевно, те, що я викликав для лікаря Фіппса.
— О, любий! Джеку, перевір, як швидко ти можеш викликати ще одне для мене, добре? Це моя кузина Мадж, вона працює у Південному крилі, і в неї жахливий ларингіт, тому я хочу швидше забрати її з цього вітру.
Помічник із сумнівом поглянув на телефон у своїй будці та похитав головою:
— Що ж... Лише тому, що це ви, міс Бордмен, Я дозволю вам взяти це таксі і викличу для доктора Фіппса інше. Як вам?
— О, Джеку, ти справжній янгол. Ні, Мадж, не намагайся говорити, я подякую йому. У неї зник голос, я збираюся відвезти її додому і напоїти гарячим ромом.
— Так і зробіть. Старомодні ліки завжди найкращі — так любила казати моя мама.
Він підійшов до таксі і з пам'яті натиснув комбінацію для будинку Джилл, а потім допоміг їм сісти. Джилл вирішила йому не заважати і таким чином приховати необізнаність Сміта з буденним порядком.
— Дякую, Джеку. Величезне спасибі.
Таксі відлетіло, і Джилл вперше глибоко вдихнула.
— Зараз можеш говорити.
— Що я маю сказати?
— Що? Нічого. Будь що. Що захочеш.
Сміт подумав над цим. Рамки запрошення, очевидно, мали на увазі гідну відповідь, що підходила б братам. Кілька фраз спали йому на думку, проте він їх відкинув, бо не знав, як їх перекласти. Потім він обрав ту, яка, на його думку, була проста для перекладу, однак, тим не менше, висловлювала навіть цією прісною мовою певне тепло, яке брати мають відчувати від зближення.
— Нехай наші яйця лежать у одному гнізді.
Джилл здавалася здивованою.
— Що? Що ти сказав?
Сміта невдача засмутила, тому що він був впевнений, що в ній винен лише він. Він з жахом зрозумів, що знову і знову змушує цих істот хвилюватися — хоча насправді хотів просто порозумітись.
Він спробував знову, перебравши свій бідний запас слів, щоб охопити думку якось інакше:
— Моє гніздо — твоє, а твоє гніздо — моє.
Цього разу Джилл посміхнулася.
— Як це мило! Мій любий, я не впевнена, що розумію тебе, але якщо я все зрозуміла правильно, то це наймиліша пропозиція з тих, що мені робили за дуже тривалий час.
І вона додала:
— Але зараз ми по вуха в неприємностях, тож нехай це трохи почекає, — добре?
Смітові було важче розуміти Джилл, ніж їй розуміти його, але він відчув, що у водного брата гарний настрій; зрозумів і пропозицію почекати. Очікування — це щось, до чого йому не потрібно було докладати зусиль; тож він відкинувся на сидінні, задоволений, що між ним та його братом все добре, і насолоджувався краєвидом. Він вперше бачив це місце з повітря, і з кожного боку було чимало нового, вартого того, щоб спробувати ґрокнути його. Йому спало на думку, що звичне вдома перенесення не можна застосувати до приємних видовищ, які він бачив унизу. Завдяки цій думці він майже почав порівнювати марсіанські та людські методи, яких Старійшини не схвалювали, — але його розум підсвідомо відкинув таку єресь.
Джилл мовчала й далі, намагаючись зосередитись. І раптом вона зрозуміла, що таксі вже майже підлітало до її будинку, й так само швидко усвідомила, що її квартира — це останнє місце, куди варто йти: коли вони з'ясують, як Смітові вдалося втекти і хто йому допоміг, там їх шукатимуть у першу чергу. Вона не тішила себе думкою, що замела усі сліди. Поки що вона нічого не знала про політичні методи, але підозрювала, що повинна була залишити відбитки пальців у кімнаті Сміта, вже не кажучи про людей, які бачили їх, коли вони виходили. Вона навіть чула, що техніки могли розшифрувати плівку з пілота таксі й достеменно дізнатись, куди це авто їздило того дня; куди саме і коли.
Вона потяглася вперед, ляснула по ключах наказів і скасувала вказівку їхати до неї додому. Вона не знала, чи записалось це на плівці, чи ні, але не збиралася їхати туди, де на неї вже могла чекати поліція.