Гаразд.
— Світовий уряд… немає раку… літальні дошки.
— Далі. Яке хороше майбутнє настане після цього?
— Зорельоти. Вечірки на Марсі.
— Ще далі.
— «Зоряний шлях»[22]. Транспортери. Можна перенестися куди завгодно.
— Далі?
На мить я замовкаю, а тоді зізнаюсь:
— Не знаю.
Кет хитає головою.
— Це справді важко. І скільки ми нарахували, якусь тисячу років? Що може настати після цього? Навіть уяви бракує. Але ж таке цілком можливе, правда? Напевне, усі наші уявлення ґрунтуються на тому, що ми знаємо, і на тридцять першому столітті аналогії закінчуються.
Я силкуюся уявити звичайний день у 3012 році. Мені не вдається побачити бодай яку-небудь цілісну картину. Чи житимуть люди в будинках? Чи носитимуть одяг? Моя уява майже фізично напружується. Наче думки своїми пальцями нишпорять поміж подушками, вишукуючи заблукалі ідеї, але так нічого й не знаходять.
— Я, приміром, вважаю, що великих змін зазна`є наш мозок, — мовить Кет і стукає пальцем по скроні, понад своїм рожевим симпатичним вушком. — Я вважаю, що завдяки комп’ютерам ми відкриємо нові способи мислення. Ти й чекав, що я це скажу…
(так і є)
— …але ж таке вже було раніше. У нас не такий мозок, як у людей, що жили тисячу років тому.
Стоп-стоп.
— Та ні, такий самий.
— У нас та сама оболонка, але зовсім інакше начиння. Ти знав, що поняття особистого життя виникло зовсім нещодавно? Як і, зрештою, поняття романтичних стосунків.
Так, правду кажучи, поняття романтичних стосунків якраз прийшло до мене минулої ночі. (Я не кажу цього вголос.)
— Кожна така значна ідея — це ніби модернізація операційної системи, — вона всміхається. Втішна теорія. — Частиною цих ідей ми завдячуємо письменникам. Кажуть, що Шекспір вигадав внутрішній монолог.
О, я добре знаю, що таке внутрішній монолог.
— Але мені здається, що письменники вже використали свою можливість, — продовжує вона, — і тепер прийшла черга програмістів удосконалювати людську операційну систему.
Я точно маю справу з дівчиною з Google.
— То яким буде наступне покращення?
— Воно вже відбувається, — каже Кет. — Усі ті речі, які ми можемо робити водночас, ніби нараз перебуваємо в кількох місцях. Просто роззирнись навколо.
Я кручу головою й бачу те, про що вона каже: десятки людей, що сидять за крихітними столиками, прикипіли очима до своїх телефонів, які показують їм місця, що їх насправді не існує, та все ж вони видаються їм цікавішими за «Гурманський грот».
— І в цьому немає нічого дивного, це аж ніяк не наукова фантастика, це…
Дівчина потроху втрачає свій запал, її очі гаснуть. Мабуть, вона думає, що надто захопилась. (І звідки мені про це відомо? Невже в моєму мозку є якась спеціальна програмка?) Її щоки спалахують. Кров прилила до її шкіри, і Кет зробилася неймовірно красивою.
— Тобто, — врешті каже вона, — я вважаю, що ми цілком реально можемо уявити собі сингулярність.
Її щирість викликає в мене усмішку, і я почуваюся щасливим, бо десь глибоко під землею в забрудненому радіацією майбутньому поряд зі мною сидить оця розумна й життєрадісна дівчина.
Я вирішую, що вже пора показати їй удосконалену 3D-модель книгарні, оснащену новими можливостями часової динаміки. Ну, ви зрозуміли — мій прототип.
— Ти зробив це вчора вночі? — питає вона і здіймає брову. — Вражає.
Я не зізнаюся, що ця робота забрала в мене всю ніч і частину ранку. Сама вона, імовірно, зліпила б її за п’ятнадцять хвилин.
Ми дивимося, як на екрані кружляють різнобарвні вогники. Я прокручую на початок, і ми дивимося ще раз. Я розповідаю їй про випадок з Імбертом — про здатність програми до передбачень.
— Може, це випадковість, — каже Кет і хитає головою. — Треба перевірити більше інформації, щоб визначити, чи це справді закономірність. Тобто це може бути лише проекція. Як те обличчя на Марсі.
Або ж як у тому випадку, коли ти на сто відсотків упевнений, що подобаєшся дівчині, а потім виявляється, що помилився. (Цього я теж не кажу вголос.)
— Чи є ще якісь дані, які ми могли б додати до візуалізації? Ті, що є, охоплюють лише кілька місяців, так?
— Ну, є й інші журнали, — кажу я. — Але це не зовсім дані, радше описи. Мені не вистачить життя, щоб внести їх усі до комп’ютера. Усе написано від руки, а я ледве розбираю власний почерк…
В очах Кет спалахує вогник.
— Корпус природної мови! Я вже давненько шукала причину скористатися книжковим сканером. — Вона сміється й ляскає рукою по столу. — Принеси їх у Google. У нас є необхідне обладнання. Ти просто мусиш принести їх.
22
«Зоряний шлях» — популярна науково-фантастична франшиза, яка включає в себе серіали, фільми, комп’ютерні ігри. Дія більшості серій відбувається на борту зорельота «Ентерпрайз», який Земля спорядила для дослідження просторів глибокого космосу.