Вона погодилась. Але:
Чекай, я ж буду на роботі, я не можу пити…
мусиш. інакше яка то буде вечірка?
Я вчуваю певну суперечність між вірою Кет у безтілесне майбутнє людства і її наполегливим бажанням уживати алкоголь; та, зрештою, чорт із ним, адже я йду на вечірку.
Годинник показує десяту вечора, і я сиджу за своїм столом у книгарні Пенумбри, вдягнений у світло-сірий светр поверх блакитної смугастої сорочки і, задля жарту, що його я маю надію тріумфально виголосити в якийсь підхожий момент вечора, у штани з божевільним фіолетовим візерунком пейслі[23]. Втямили? Ніхто ж не зможе побачити, у що я вдягнений нижче пояса. Гаразд, думаю, ви втямили.
Кет з’являється онлайн о 10:13, і я натискаю зелену кнопку у вигляді камери. Дівчина зринає на моєму екрані, у все тій же червоній футболці з «бабахом».
— Маєш гарний вигляд, — каже.
— А ти чомусь не вбралась особливо, — зауважую я. Ніхто з її гостей не вбрався особливо.
— Угу, але ж ти в нас летюча голова, — відказує вона. — Ти мусиш виглядати на всі сто.
Книгарня розпливається, і я з головою поринаю у квартиру Кет, у якій, маю нагадати, я ще жодного разу не бував. Вона доволі простора, і Кет крутить свій ноутбук, показуючи мені, що і де.
— Це кухня, — розповідає вона. Блискучі шафки зі скляними дверцятами, новомодна плита, зображення кумедного чоловічка, приклеєне до холодильника. — Ось вітальня, — продовжує дівчина, обертаючи ноутбук. Спершу екран заповнюють смуги чорних пікселів, а тоді вимальовується витягнута кімната з широким телевізором і довгими низькими канапами. На стінах у вузеньких рамах висять плакати з фільмів «Той, що біжить по лезу», «Планета мавп», «ВОЛЛ-І». Гості сидять у колі — половина на канапах, решта на килимі — і грають у якусь гру.
— Хто це? — щебече чийсь голос. Мене знов обертають, і я бачу перед собою круглолицю дівчину з темними кучерями й у чорних окулярах із товстою оправою.
— Це експериментальний симулятор штучного розуму, — відповідає Кет, — створений для того, щоб розважати теревенями гостей на вечірках. Ось, протестуй. — Вона ставить ноутбук на гранітну поверхню столу.
Темні Кучерики нахиляються ближче — навіть занадто близько — і примружують очі.
— Та ну, серйозно? Агов, ти справжній?
Кет не кидає мене напризволяще. Це було б не так уже й важко: поставити ноутбук, відійти, коли хтось покличе, і більше не повернутись. Але ні, вона цілісіньку годину носиться зі мною по квартирі, знайомить зі своїми співмешканцями (Темні Кучерики одна з них) і друзями з Google.
Вона приносить мене до вітальні, і ми, сидячи в колі, граємо в гру. Вона називається «Зрадник», і сухоребрий хлопака з ріденькими вусами нахиляється ближче й пояснює, що вигадали її в КҐБ і в шістдесятих у неї грали всі таємні агенти. Це гра про брехню. Ви отримуєте якусь роль, але маєте переконати всіх, що ви зовсім інша людина. Ролі написані на гральних картах, і Кет підносить мою до камери.
— Так буде несправедливо, — каже дівчина, що сидить навпроти мене, з бляклим, майже білим волоссям. — У нього є перевага. Ми не знаємо, як він поводиться.
— Твоя правда, — супиться Кет. — Однак я точно знаю, що він носить штани з пейслі, коли бреше.
Я миттю нахиляю камеру й демонструю їм свої штани, і кімната вибухає гучним сміхом, аж тріщать мої динаміки. Я теж сміюсь і доливаю собі пива. Я п’ю з червоного пластикового стаканчика, і все це тут, прямісінько в книгарні. Кожні п’ять хвилин я зиркаю на двері, а кинджал страху пританцьовує навколо мого серця, та захисна оболонка з адреналіну й алкоголю пом’якшує його уколи. Сьогодні ніхто не прийде. Сюди ніколи ніхто не приходить.
Я долучаюся до розмови з товаришем Кет на ім’я Тревор, який теж працює в Google, і мою захисну оболонку пронизує інший кинджал. Тревор затягує довжелезну розповідь про мандрівку до Антарктики (хто їздить до Антарктики?), і Кет схиляється до нього. Може, виною всьому сила тяжіння, а може, просто її ноутбук стоїть під кутом. Поволі інші слухачі розходяться, і Тревор зосереджується на одній Кет. Її очі світяться, і вона раз у раз киває.
Агов, розслабся. Що тут такого? Цікава історія, от і все. Вона трохи захмеліла. Я трохи захмелів. Утім, я не певен, чи Тревор щось пив…
Теленькає дзвоник. Я відриваю очі від екрана. Дідько. Це не який-небудь заблукалий перехожий, на якого я можу не зважати. Це з клубу: міс Лапін. Вона єдина жінка (наскільки мені відомо), яка бере книжки із «Захмарної колекції», і саме цієї миті вона неквапом заходить до книгарні, притискаючи до себе громіздку сумочку, ніби якийсь щит. У її капелюх устромлено павичеве перо. Це щось нове.
23
Пейслі (інші назви — індійський огірок, турецький біб) — орнамент, що складається з повторюваних елементів краплеподібної форми.