Я намагаюсь одним оком дивитися на ноутбук, а другим на Лапін, але мені не вдається.
— Вітаю, добрий вечір, — каже вона. Її голос лунає як стара касета, плівка в якій розмоталась, тому звук постійно здригається й змінює висоту. Вона здіймає руку в чорній рукавичці, аби розгладити павичеве перо, а може, пересвідчитись, що воно досі там. Тоді витягає зі своєї сумки книжку. Вона повертає «Барнса».
— Здрастуйте, міс Лапін! — відказую я надто голосно й надто швидко. — Що вам принести? — Я думаю про те, щоб скористатися своїм страшнуватим прототипом, який наперед визначить її наступну книжку, однак мій екран зараз зайнятий…
— Що ти сказав? — булькає голос Кет. Я вимикаю звук на ноутбуці.
Лапін нічого не помічає.
— Ну, — каже вона й підходить до мого столу, — точно не знаю, як воно вимовляється, але це щось схоже на Пши-бли-ви чи, може, При-во-ли…
Та вона знущається. Я силкуюся транслітерувати те, що вона каже, та в базі даних немає нічого схожого. Пробую інший набір фонетичних припущень. Ні, усе марно.
— Міс Лапін, — кажу я, — як воно пишеться?
— Ох, спочатку П, Ш, тоді Б, Ш, Б, ні, вибачте, И…
Та… вона… просто… знущається.
— Знову Б, тільки одна літера Б, далі И, ні, чекайте, ага, так, точно, И…
База даних видає мені: «Пшибилович». Я квапливо дряпаюся драбиною, щосили смикаю «Пшибиловича», мало не скидаючи сусідню книжку на підлогу, і повертаюся до Лапін із маскою холодної невдоволеності на обличчі. Кет беззвучно пересувається екраном, махає комусь рукою.
Я загортаю книжку, а Лапін виймає свою картку — 6YTP5T, — та враз вона зиркає на один із передніх низьких стелажів, зі звичайними книжками. Ні, тільки не це.
Минають довжелезні секунди. Вона розглядає стелаж із позначкою «Любовні романи», павичеве перо колихається, коли вона нахиляє голову, аби прочитати назви на корінцях.
— Ох, мабуть, візьму ще й оцю, — врешті промовляє жінка й повертається з книжкою Даніели Стіл у яскравій червоній палітурці. Не минає й трьох днів, як вона знаходить свою чекову книжку.
— Отож, — вона вагається, — тринадцять, ану, тринадцять доларів і скільки центів?
— Тридцять сім.
— Тринадцять… доларів… — Вона пише нестерпно повільно, але мушу визнати, що в неї гарний почерк. Чіткий і закручений, майже каліграфічний. Вона розпрямляє чек і неспішно його підписує: «Розмарі Лапін».
Вона передає його мені, і в самій горі я бачу рядок, написаний дрібним шрифтом, який сповіщає мене про те, що вона є членом кредитної спілки «Телеграф Гілл» із — ого, нічого собі, — аж із 1951 року.
Боже. І чого це я напосівся на стареньку? Щось тепліє в мене всередині. Моя маска тане, і я всміхаюся — по-справжньому.
— Бажаю вам доброї ночі, міс Лапін, — кажу я. — Приходьте частіше.
— Ой, та я працюю так швидко, як можу, — відказує вона й усміхається своєю лагідною усмішкою, від якої її щоки округлюються, як бліді сливи. — Festina lente. — Вона ховає до сумки свій скарб із «Захмарної колекції» разом зі своїм сороміцьким задоволенням. Обидві книжки визирають із сумки: матово-коричнева і яскраво-червона. Дзвоник знову теленькає, і жіночка з павичевим пером зникає за дверима.
Відвідувачі іноді щось таке кажуть. Кажуть: «Festina lente».
Я миттю повертаюся до екрана. Вмикаю звук — Кет і Тревор досі весело щебечуть. Він розповідає чергову історію — цього разу про експедицію з метою підбадьорити засмучених пінгвінів, і вона, вочевидь, дуже кумедна. Кет сміється. Мої динаміки тріщать від її веселого сміху. Схоже, що Тревор чи не найкмітливіший та найцікавіший чоловік у всьому Сан-Франциско. Їх обох не видно на екрані, і я припускаю, що вона торкається його руки.
— Агов, люди, — кажу я. — Агов, люди.
І тут я втямлюю, що вони теж вимкнули звук.
Ураз я почуваю себе цілковитим дурнем і розумію, якою жахливою була моя ідея. Уся суть вечірки у квартирі Кет полягала в тому, щоб я був тим хлопцем, який розповідає кумедну історію, і щоб Кет торкалася моєї руки. А вся ця затія з віддаленою присутністю через екран ноутбука видається безглуздою. Мабуть, усі гості кепкують із мене й кривляються, коли від них відвертають камеру. Моє обличчя палає. Чи можуть вони це бачити? Може, на екрані воно набуло якогось дивного відтінку червоного?
Я підводжуся й відступаю за межі огляду камери. Мій мозок заповнює втома. До мене дійшло, що дві години я грав роль клоуна — скалив зуби в алюмінієвому проскеніумі[24]. Яка ганьба.
24
Проскеніум — передня, найближча до глядача частина сцени давньогрецького й давньоримського театру.