Я маю дивовижно загострене чуття стилю. Той стиль дражнив мене і непокоїв чимсь непоясненним. Поза його насилу опанованим, жагучим класицизмом, поза тою позірно холодною елеґанціею крилися невловні дрожики. Той стиль був загарячий, надто гостро пуантований, повний несподіваних перчиків. Якась крапля незнаної трутизни, впущена у жили того стилю, чинила його кров темною, експльозивною і небезпечною.
Внутрішньо дезорієнтований, тремтячи від суперечливих імпульсів, обходив я навшпиньки фронт вілли, полохаючи поснулих на сходах ящірок.
Довкола висхлого, округлого басейну земля була порепана від сонця і ще нага. Лише то тут, то там вистрілювало з шпари ґрунту трохи жагучої, фантастичної зелені. Я вирвав жмуток того зілиська і сховав до ескізника. Я весь тремтів від внутрішнього збурення. Над тим басейном повітря стояло сіре, надмірно прозористе і полискливе, хвилюючися від гарячі. Барометр на поблизькому стовпі показував катастрофальну знижку. Тиша залягала довкола. Жодна гілочка не ворухнулася од вітерця. Вілла спала з опущеними жалюзі, світячи крейдяною білістю в безмежній мертвоті сірої аури. Раптом, мов би той застій сягнув критичного пункту, повітря стругалося кольоровим ферментом, розпалося на барвисті пелюстки, на миготливі лопоти.
То були величезні, обважнілі мотилі, зайняті по парах любовною грою. Немічний, тремтливий тріпот утримувався якусь хвилю у мертвій аурі. Вони навперемін випереджалися на п'ядь і знов єдналися у леті, тасуючи у потемнілому повітрі цілу колоду барвистих розблисків. Чи то був тільки швидкий розклад вибуялої аури, фата морґана повітря, повного хашишу й фанаберії? Я вдарив шапкою, і важкий, плюшевий мотиль опав на землю, тріпочучи крильми. Я підняв його і сховав. Одним доказом більше.
Я відгадав таємницю того стилю. Лінії тієї архітектури у своїй настирливій проречистості так довго повторювали той самий незрозумілий кучерявий вислів, аж я збагнув той зрадливий шифр, те перське око, ту лоскотливу містифікацію. То була достоту надто прозора маскарада. В тих вишуканих і рухливих лініях із перебільшеною витворністю була якась занадто гостра паприка, якийсь надмір гарячої пікантерії, було щось жевжикувате, жагуче, надто яскраво жестикулююче — щось, одним словом, кольорове, колоніяльне і лупаюче очима… Таки так, стиль той мав на дні своєму щось нечувано відразливе — був розпусний, вимисливий, тропічний і нечувано цинічний.
Не потребую пояснювати, як потрясло мене те відкриття. Відлеглі лінії зближаються і з'єднуються, несподівано зістрілюються рапорти і паралелі. Повен хвилювання, я поділився з Рудольфом моїм відкриттям. Та він виявився мало зворушений. Навіть жахнувся спересердя закидаючи мені перебільшування і вигадництво. Він щораз частіше звинувачує мене в бредні, вмисній містифікації. Якщо я й мав до нього, як до власника альбома, ще певний сантимент, то його зависні, повні непогамованої гіркоти вибухи щораз більш відштовхують мене від нього. Однак, я не виказую йому урази — я ж, на жаль, від нього залежний. Що я робив би без марківника? Він знає про це і використовує цю перевагу.
Надто багато діється у цій весні. Надто багато аспірацій, безмежних претенсій, нахлинулих і не охоплених амбіцій розпирає ці темні глибини. Експансія її не знає меж. Адмініструвати цю величезну, розгалужену і розрослу імпрезу — понад мої сили. Хотячи перекинути частину тягара на Рудольфа, я заномінував його співреґентом. Звичайно ж, анонімно. Вкупі з його марківником ми утрьох становимо разом неофіційний тріюмвірат, на якому спочиває тягар відповідальности за всю ту незглиблену і неогорнуту аферу.