Чи можна то визнати за випадковість, що саме в тих днях наїхав великий театр ілюзії — чудовий паноптикум — і розбив свій табір на майдані Св. Трійці? Я віддавна це передбачав і, повен тріюмфу, обвістив це Рудольфові.
Був вітряний і сполошений вечір. Збиралося па дощ. На жовтих і млосних горизонтах день уже порядкувався до від'їзду, затягав у поспіху непромокальні і сірі покрівці над обозом своїх возів, що тягнулись валкою до пізніх і холодних потойбіч. Під напів уже опущеною, темніючою завісою показалися ще на момент далекі й останні шляхи зорі, опадаючі великою і пласкою, нескінченною рівниною, повною розлогих поозер'їв і дзеркалень. Жовтий і зажаханий, вже засуджений відблиск ішов від тих ясних шляхів скісно через півнеба, завіса западала швидко, дахи блищали блідо мокрим відсвітом, стемнялося, і за хвилину ринви почали монотонне співати.
Паноптикум був уже ясно освітлений. В тому сполошеному і поспішному присмерку люди тиснулись темними силюетами, накриті парасолями, в палевому світлі занепадаючого дня, до освітленого наметового передсінка, де з пошаною сплачували вступове перед видекольтованою, кольоровою дамою, що блищала клейнодами і золотою пльомбою в зубах — живий бюст, зішнурований і розмальований, досподу ж незбагненним чином пропадаючий в тіні оксамитних заслон.
Ми ввійшли через відхилену котару до ясно освітленого простору. Він був уже залюднений. Групи у плащах, змочених дощем, з настовбурченими комірами, снувалися в мовчанні з місця на місце, пристоювали в зосереджених півколах. Серед них я без труду впізнав тамтих, які вже тільки позірно належали до того самого світу, а по суті, вели відділене, репрезентативне і забальзамоване життя на п'єдесталі, життя, виставлене напоказ і святково пусте. Вони стояли у страхітливому мовчанні, вбрані в урочисті тужурки, англези і жакети з доброго сукна, пошиті для них на міру, дуже бліді, з рум'янцями їхніх останніх хвороб, на які вони померли, і блищали очима. В їхніх головах давно вже не було жодної думки, тільки навик показувати себе зусебіч, недолік репрезентувати свою пусту екзистенцію, який їх підтримував останнім зусиллям. Вони давно вже повинні були лежати в ліжках, заживши ложечку лікарства, завинуті в свої холодні простирала, з заплющеними очима. Було надужиттям іще тримати їх так пізно уночі на їхніх вузьких постаментах і кріслах, на яких вони штивно сиділи, в тісному лакованому взутті, за милі далеких від своєї давньої екзистенції, виблискуючих очима і зовсім збутих пам'яті.
У кожного з них висів з вуст, уже мертвий, як язик удушеного, їх останній крик, відколи вони покинули дім для божевільних, де перебували якийсь час, як у чистилищі, вважаючися за маніяків, заким вступили в ці остаточні пороги. Так, то справді не були цілком автентичні Дрейфуси, Едісони і Люккені, вони були до певної міри симулянтами. Може вони й справді були божевільними, застуканими іn flagranti у хвилину, коли на них вступила та осяваюча ідея-фікс, у момент, коли їхнє божевілля було впродовж хвилини істиною і — вміло препароване — стало стержнем їхньої нової екзистенції, чисте, як елемент, поставлене в цілості на цю одну карту і вже незмінне. Відтоді вони вже мали цю одну думку в голові, як знак оклику, і стояли на ній, на одній нозі, як у леті, затримані на піврухові.
Я шукав його в тому тлумі очима, повен неспокою, переходячи від групи до групи. Врешті знайшов його, зовсім не в прегарній уніформі адмірала левантинської ескадри, в якій він виплив був з Тульону на фляґманському кораблі «Le Cid» того року, коли мав посісти мехіканський трон, ані теж у зеленому фраку генерала кавалерії, який він так охоче носив у свої останні дні. Він був у звичайному сурдуті з довгими збористими полами і в ясних пантальонах, високий ковнір з плястроном підпирав йому бороду. З шаною і зворушенням пристанули ми оба з Рудольфом у групі людей, яка оточувала його півколом. Та враз я зціпенів до глибини. За три кроки від нас, у першому ряді глядачів стояла Б'янка в білій сукенці, із своєю гувернанткою. Стояла і дивилася, її личко в останніх днях зблідло і змізерніло, а її очі, підкружені і повні тіні, дивилися печально аж до смерти.
Так вона стояла непорушно, із сплетеними ручками, схованими у зборках сукенки, споглядаючи з-під своїх серйозних брів очима, повними глибокої жалоби. Серце стиснулось мені болісно на той вид. Мимоволі я повів зором за її смертельно сумним поглядом, і ось, що я угледів: обличчя його ворухнулося, мов би розбуджене, куточки вуст піднеслися у посмішці, очі блиснули і почали точитися в своїх орбітах, груди, блискучі від орденів, здійнялися зідханням. То не було чудо, то був звичайний механічний трюк. Відповідно накручений, ерцгерцог відбував світське прийняття згідно з принципами механізму, кунштовно й церемоніяльно, як звик був за життя. Він по черзі водив зором по присутніх, уважно затримуючи його впродовж хвилинки на кожному. Так зіткнулися в певній хвилині їхні погляди. Він стрепенувся, завагався, ковтнув слину, мов би хотів щось ісказати, але вже по хвилині, слухняний механізмові, далі біг зором, водив ним по дальших обличчях з тим самим підбадьорливим і променистим усміхом. Чи прийняв він Б'янчину присутність до відома, чи дійшла вона до його серця? Хто ж міг то знати? Адже він навіть не був у повному значенні цього слова собою, він був заледве далеким двійником самого себе, дуже зредукованим і в стані глибокої прострації. Але стоячи на ґрунті фактів треба було прийняти, що він був неначебто своїм найближчим аґнатом, був, може, навіть самим собою в тій мірі, в якій то взагалі ще було можливо за такого стану справ, за стільки років після своєї смерти. Важко було, запевне, у тому восковому воскресінні докладно увійти в самого себе. Мимоволі при такій нагоді мусіло вкрастися в нього щось нове і грізне, щось чуже мусіло домішатися з божевілля того геніяльного маніяка, який виконципував його у своїй мегаломанії, а що мусіло наповнювати Б'янку грозою й жахом. Адже вже той, хто дуже хворий, відсувається і віддаляється від себе давнього, а що вже говорити про так невластиво воскреслого. І як же він тепер поводився супроти своєї найближчої крови? Повен штучної веселости й бравури, він грав свою блазенсько-цісарську комедію, усміхнений і прегарний. Чи мусів він так дуже маскуватися, чи так дуже боявся він наглядачів, які звідусюди стежили за ним, виставленим напоказ у цьому шпиталі воскових фігур, де жили вони всі під грозою — шпитальних режимів? Чи він, на превелику силу дестильований з чийогось божевілля, чистий, вилікуваний і врешті зцілений, не мусів тремтіти, що його знову можуть втрутити в розвихорення й хаос?