Ми увійшли до великих, розгалужених сіней. Там було темно, тепло і затишно, як у старій порожній пекарні під ранок, як вигасне піч, або як у лазні пізньої ночі, коли покинуті ванни і цебра холонуть у темряві, у відмірюваній капанням крапель тиші. Цвіркун терпляче випорював з темряви оманливі шви світла, кволі стібки, від яких не ставало ясніше. Навпомацки знайшли ми сходи.
Коли досягли рипливої сходинки на повороті, мати сказала: — Збудися, Юзефе, падаєш з ніг, іще всього кілька сходинок. — Але я, непритомний від сонності, притулився міцніше до неї і заснув зовсім.
Ніколи потім не міг дізнатися у матері, наскільки реальним тої ночі було бачене мною крізь заплющені повіки, коли зморений тяжким сном, я впадав в глухе забуття, а скільки було плодом моєї уяви.
Сталася якась велика сутичка між моїм батьком, матір'ю та Аделею, протагоністкою цієї сцени, суперечка з якимсь фундаментальним значенням, як зараз здогадуюся. Марно пробую відгадати все невловимий її сенс, виною цьому ніші моєї пам'яті, сліпі плями сну, які намагаюся виповнити домислами, здогадами, гіпотезами. Безвладний і непритомний, відпливав усе знову й знову в глухе невідання, тоді як на запалі повіки дмухала зоряна ніч, розіп'ята у відчиненому вікні. Ніч дихала, рівно пульсуючи, і раптом скидала прозору завісу. Зазирала згори у мій сон своїм старим і вічним обличчям. Промінь далекої зірки, ув'язнувши у моїх віях, розливався сріблом на сліпому білкові ока, і крізь примружені повіки я бачив кімнату в світлі свічки, заплутаної в хаосі золотих ліній та зиґзаґів.
Зрештою, може, ця сцена відбулася коли-інде. Багато вказує на те, що я був її свідком значно пізніше, коли поверталися якогось дня, замкнувши крамницю, з матір'ю і прикажчиками додому.
На порозі хати мати скрикнула від здивування і захвату, прикажчики заніміли, вражені. Посеред кімнати стояв чудовий мідний лицар, правдивий святий Юр, побільшений кірасою, золотими щитами нараменників, усім лунким обладунком полірованих золотих блях. З подивом і радістю я впізнав настовбурчені вуса та наїжену бороду мого батька, що стирчали з-під тяжкого преторіанського шолому. Панцир хвилювався на його збуджених грудях, мідні обручі дихали шпарами, як тіло велетенської комахи. Ставши велетнем завдяки зброї та латам, у блиску золотих блях був подібний до архістратига небесних хоронителів.
— На жаль, Аделю, — казав батько, — ти ніколи не мала поняття про справи вищого порядку. Всюди і завжди перекреслювала мої починання вибухами бездумної злості. Але, закутий в обладунок, глузую зараз із твого лоскотання, яким ти доводила мене, беззбройного, до розпачу. Безсилий гнів розбирає тебе, зараз ти жалюгідно красномовна, простацтво і неперебірливість твоїх слів поєднуються з тупістю. Повір, мене переймає лишень смуток і співчуття. Ти, позбавлена шляхетного польоту фантазії, палаєш несвідомою заздрістю до всього, вищого за посередність.
Аделя зміряла батька сповненим безмежної погорди поглядом і, звертаючись до матері, мовила обурено, гублячи мимоволі сльози роздратування: — Забирає увесь наш сік! Виносить з дому усі слоїки з малиновим соком, який ми зварили разом цього літа! Хоче його дати цим нікчемам помпувальникам для випивки. І, на додаток, грубіянить мені. — Аделя схлипнула коротко.
— Капітан вогняної варти, капітан голодранців, — кричала, міряючи батька ненависним поглядом. — Маю їх всюди повно. Вранці, коли хочу зійти по печиво, не можу відчинити дверей. Звичайно — два з них заснули на порозі в сінях і загородили вихід. На сходах, на кожному уступі лежить по одному сплячому в мідній касці. Напрошуються до кухні, впихають крізь шпарки дверей свої кролячі писки в мідних бляшанках, стрижуть двома пальцями, як учні в школі, та скімлять благально: цукру, цукру… Виривають мені з рук відерце і летять принести води, танцюють навколо мене, залицяються, махають хвостами. Блимають при цьому раз-по-раз червоними повіками та огидно облизуються. Вистачає, що гляну на котрогось гостро, а зараз пухне йому лице безсоромним м'ясом, як індикові. І отаким давати наш малиновий сік!..
— Твоя посполита натура, — мовив батько, — плюндрує все, до чого торкнешся. Намалювала гідний твого куцого розуму образ цих синів вогню. Щодо мене, уся моя симпатія належить нещасному роду саламандр, оцим бідним знедоленим істотам. Уся вина цього святого колись роду була в тому, що запродався людям за ложку нікчемної людської страви. Оплачено йому це з погордою. Тупість плебсу безмежна. Доведено цих делікатних істот до найглибшого занепаду, до остаточного упослідження. Що ж дивного, що не смакує їм харч, цей огидний та простацький харч, що готується сторожихою міської школи в одному спільному казані для них та міських арештантів? Їх піднебіння, делікатні та геніальні піднебіння вогнистих духів, жадають шляхетних і темних бальзамів, ароматних і кольорових флюїдів. Тому цієї урочистої ночі, коли будемо сидіти святково у великій залі міської Ставропігії при білих накритих столах, у цій залі з високими, ясно освітленими вікнами, що відкидають полиски углиб осінньої ночі, а навколо зароїться місто тисячними світлами ілюмінації, буде кожний з нас із пієтетом і гурманством, властивим синам вогню, вмочати булку в бокалі малинового соку і поволі попивати цей шляхетний і густий лікер. Таким чином підживлюється внутрішнє єство пожежника, регенерується багатство кольорів, які цей народ викидає із себе у вигляді феєрверків, ракет і бенгальських вогнів. Моя душа сповнена ласки до їхньої нужди, до їхньої невинної деградації. Якщо я прийняв з їхніх рук капітанську шаблю, то тільки в надії, що вдасться мені піднести з занепаду це плем'я, випровадити їх з приниження і простерти над ними штандарт нової ідеї.