4. Авторське право — це сукупність правових норм, що регулюють відносини, пов’язані зі створенням і виданням літературних творів, і вони починаються від моменту створення книги і передбачають конкретні, визначені законодавством правомочності (особисто майнові і немайнові). Серед них насамперед виділяються права на авторство, на публікацію, перевидання і поширення твору, на недоторканність тексту (лише автор має право вносити у свій твір будь-які зміни чи дає дозвіл зробити це іншим). Процес збирання матеріалу відповідно до жанру документальної літератури вимагає активної ролі автора, котрий визначає проблемно-тематичну суть твору. Порушення авторського права стягується в судовому порядку.
5. Буквально точне відтворення розповідей героїв, як ми вже доводили у відповіді на третє запитання, у документальному творі є неможливим. Але тут, звичайно, постає проблема волі автора, з яким герої в момент одкровення поділились спогадами і наче передали йому частину своїх прав на це свідчення, сподіваючись на точне передання їхніх слів у первісному вигляді, на професійну майстерність автора, його вміння виділити головне і випустити дрібниці, котрі не поглиблюють думку, зіставити факти і побачити їх єдиним цілим. Врешті-решт, усе вирішують художній талант автора і його моральна позиція, його здатність поєднати документальність із художнім зображенням. Ступінь правдивості, глибину проникнення в подію у цьому разі може відчути і визначити лише сам читач і літературна критика, котра володіє інструментами естетичного аналізу. Цей ступінь правдивості по-своєму оцінюють і герої твору, вони найприскіпливіші та найуважніші його читачі: торкаючись феномену перетворення усного слова на письмове, а тим більше на друковане, вони іноді стають жертвами неадекватної реакції на власну розповідь. Так, людина, уперше почувши свій голос на магнітофонній стрічці, не впізнає саму себе і вважає, що сталась груба підміна. Несподіваний ефект виникає ще й у результаті того, що розповідь одного свідка зіставляють, зістиковують у книзі з іншими подібними розповідями, вона перегукується чи відрізняється від них або навіть суперечить, конфліктує з розповідями інших героїв-свідків: тоді помітно міняється ставлення до власних слів.
6. Книга С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» цілком відповідає вже названому вище жанру документальної літератури. Достовірність і художність наявні в ній у пропорціях, що дозволяють віднести даний твір до художньої прози, а не до журналістики. І, до речі, попередні книги цього автора («У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки») дослідники відносять до документальної літератури.
7. У літературі, сучасній автору, окреслено певні межі етики, якщо достовірне передавання розповіді героя, його правдиве свідчення про події, оцінка яких іще не здобула належного визнання в суспільстві, може обернутися небажаними результатами не лише для автора, але і для героя. У такому разі автор, безсумнівно, має право на зміну прізвищ та імен героїв. І навіть тоді, коли героєві нічого не загрожує і політична кон’юнктура на користь книги, автори нерідко користуються цим прийомом. У прізвищі головного героя «Повісті про справжню людину» Мересьєв письменник Б. Полєвой змінив усього лише одну літеру, але одразу ж виник ефект художності: читач уже розумів, що мова йде не про одну конкретну людину, а про типове явище в радянському суспільстві. Таких прикладів свідомої зміни імені та прізвища героя в історії літератури дуже багато.