8. Судові процеси, подібні до того, що відбувається над С. Алексієвич, автором книги «Цинкові хлопчики», ще, на жаль, трапляються у світі. Судового переслідування в повоєнній Англії зазнав Дж. Орвелл, автор знаменитої «антиутопії» під назвою «1984», котрого звинуватили в наклепі на державний лад. Сьогодні відомо, що темою цієї книги був тоталітаризм у тому варіанті, що виник у XX столітті. Смертний вирок за наших днів винесено в Ірані письменникові С. Рушді за книгу, у якій начебто в знущальному тоні йдеться про іслам: прогресивна світова спільнота оцінила цей акт як порушення права на свободу творчості і як вияв нецивілізованості. У наклепі на Радянську армію ще недавно звинувачували письменника В. Викова: багато опублікованих у пресі листів ветеранів-псевдопатріотів звучали як суворий громадянський вирок письменникові, котрий першим насмілився сказати вголос правду про минуле. Але, на жаль, історія повторюється. Наше суспільство, яке проголосило побудову правової держави, поки що опановує лише ази найголовніших прав людини і часто підмінює дух закону його буквою, забуваючи про моральний бік кожної судової справи. Право на захист власної гідності, котре, за логікою позивачів, С. Алексієвич порушила газетною публікацією уривку з її книги, не слід розуміти як право сьогодні говорити авторові книги одне, а завтра, відповідно до змін настрою чи політичної кон’юнктури, щось зовсім інше. Постає запитання. Коли був відвертим «герой» книги: тоді, коли дав згоду поділитися зі С. Алексієвич своїми спогадами про війну в Афганістані, чи тоді, коли під тиском товаришів по зброї вирішив відстоювати корпоративні інтереси певної групи людей? І чи має він у такому разі моральне право на судове переслідування письменниці, якій свого часу довірився, знаючи, що його розповідь буде опублікована? Факти, повідомлені позивачем авторові чи опубліковані в газеті, не видаються поодинокими й випадковими, їх підтверджено в книзі іншими аналогічними фактами, що стали відомі автору з розповідей інших свідків тих самих подій. Хіба це не дає підстав уважати, що «герой» був відвертим у той момент, коли записували усну розповідь, а не тоді, коли він відмовлявся від своїх слів?
І ще важливий аспект: якщо немає свідків розмови автора з «героєм» і коли відсутні інші докази справедливості тієї чи іншої сторони судового процесу, постає необхідність у додатковому перевірянні всіх подібних фактів, котрі автор наводить у своїй книзі, що можна було б зробити на своєрідному «нюрнберзькому процесі», у якому взяли б участь десятки і тисячі свідків війни в Афганістані. В іншому разі існує небезпека потонути в нескінченних судових слуханнях, де довелося б доводити ледве не кожне слово, сказане героями книги, а це вже абсурд. Тому звернення Білоруського ПЕН-центру до Інституту літератури АНБ із проханням зробити незалежну літературну експертизу опублікованого в «Комсомольской правде» уривка із документальної книги С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» є за цієї ситуації природним і, можливо, навіть єдиним способом розв’язати конфлікт...
Директор Інституту літератури
ім. Янки Купали Академії наук Білорусі,
член-кореспондент АНБ
Коваленко В. А.
Старший науковий співробітник
Інституту літератури,
кандидат філологічних наук
Тичина М. А.,
27 січня 1994 року
Після суду
Ухвалу суду зачитано...
Важко мені писати про нас — про тих, хто сидів у залі суду. В останній своїй книзі «Зачаровані смертю» Світлана Алексієвич запитує: «А хто ми? Ми — люди війни. Ми або воювали, або готувалися до війни. Ми ніколи не жили інакше».
Ми воювали... Ось наче спеціально жінки, що розсілися за спиною письменниці, тихо, щоб не чув суддя, але чутно для Світлани Алексієвич змагаються в її ображанні. Матері! Епітети такі, що повторити їх не можу... Ось І. Галовньова в перерві підходить до отця Василя Радомисльського, який прийшов заступитись за письменницю: «Чи не соромно вам, отче, — продались за гроші!» «Тьма! Диявол!» — долинає з публіки, і вже тягнуться тремтячі руки, щоб зірвати з його грудей хрест. «Це ви — мені? Мені, котрий відспівував ваших синів ночами, тому що ви казали, що інакше не отримаєте триста карбованців обіцяної допомоги», — ошелешено запитує священик. «Навіщо прийшов? Диявола захищати?» — «Моліться за себе і за дітей своїх. Нема каяття — нема втіхи». — «Ми ні в чому не винні... Ми нічого не знали...» — «Ви були сліпими. А коли полуда спала з очей, то побачили тільки труп свого сина. Кайтеся...» — «Що нам до афганських матерів... Ми своїх дітей втратили...»