Раптом на морі знялася хвиля від вітру, що подув із гір. Відплив швидко забрав відв'язане судно й заніс далеко в море. Спостерігши це, мітимнійці, одні біжучи до моря, а інші збираючи собак, учинили крик, так що жителі з близьких поселень, почувши, позбігалися сюди. Та годі було зарадити. Сильний вітер із нестримною швидкістю відносив судно разом із течією. Тож мітимнійці, утративши немалі здобутки, шукали пастуха кіз і, знайшовши Дафніса, роздягни його та били, а один із них узяв собачу мотузку і зігнув хлопцю руки, щоб зв'язати. Дафніс кричав, коли його били, просив допомоги в селян, а особливо в Ламона та Дріаса, які, хоч були старі, ще мали силу й загартовані селянською працею руки. Вони виступили на захист хлопця й вимагали, щоб справедливо розглянути те, що сталося.
Усі погодилися і суддею посадили волопаса Філета. Адже він був найстарший із присутніх і славився по селах особливою правдивістю. Першими промовляли мітимнійці, ясно й коротко, бо ж мали суддею волопаса: «Ми прибули, — сказали вони, — до цих полів, бо хотіли тут полювати. Своє судно, прив'язавши зеленим пруттям, залишили на березі, а самі за допомогою собак шукали дичини. А кози отого хлопця прибігли до моря й, з'ївши пруття, відв'язали тим самим наше судно. Ти ж бачив, як його понесло море. А скільки, гадаєш, на ньому було добра? Який там гине одяг! Які собачі прикраси! Скільки грошей! За них можна було б купити всі оті ваші поля. Саме за них думаємо забрати оцього хлопця, негідного козопаса, що, наче мореплавець, пасе свої кози біля моря».
Такі звинувачення висунули мітимнійці. Дафнісові стало погано після побоїв, але, спостерігши, що наближається Хлоя, не зважав ні на що й так промовив: «Я пасу кози, як годиться. Ще ніколи жоден сусід та й узагалі ніхто не скаржився, що моя коза або паслася у чийомусь саду, або потоптала молодий виноград. А ось ці погані мисливці мають невчених лихих собак, які, бігаючи сюди й туди, своїм гавканням зігнали кіз із пагорбів та долин до моря, наче вовки. Кози з'їли пруття, бо на піску не було ні трави, ні конюшини, ні тим'яну, а судно загинуло від вітру та моря — це справа бурі, а не кіз. Вони заявляють, що на судні були гроші та одяг, а хто, хоч трохи маючи здорового глузду, повірить, щоб для судна з таким багатством замість каната вживано пруття?»
Після цих слів Дафніс заплакав і викликав у селян велике співчуття, так що Філет, як суддя, присягнув на Пана й німф, що Дафніс зовсім невинний, ані його кози, а тільки море та вітер, над якими є інші су/їді. Проте тими словами Філет не переконав мітимнійців. Вони, розгнівані, кинулися на Дафніса, схопили й хотіли зв'язати. Тут селяни, не стримавшись, підскочили до них, наче шпаки чи галки, і швидко відібрали Дафніса, що й сам боровся з ними. Селяни побили їх киями, змусили до втечі й зупинилися не раніше, аж поки не прогнали їх на чужі поля.
Коли селяни гналися за мітимнійцями, Хлоя спокійно завела Дафніса до гроту німф, обмила обличчя, бо ж хтось ударом розбив йому до крові носа. Далі вийняла зі своєї торбини шматок хліба та скибку сиру, дала йому поїсти, а потім уже, коли Дафніс підкріпився, подарувала йому зі своїх медових уст солодкий, як мед, поцілунок.
Тоді Дафніс заледве уникнув біди. Справа тим не закінчилася. Мітимнійці ледве повернулися додому, йшли пішки, а не на судні, замість радощів отримали рани. Тож скликали збори громадян і, взявши до рук благальні галузки, вимагали помсти. Правди на зборах не сказали, бо побоювалися, щоб із них не сміялися, адже ж великих страждань зазнали від пастухів. Громадяни звинувачували мітиленців у тому, що ті захопили судно та пограбували майно, наче на війні, а юнакам повірили, бо бачили їхні рани й признали слушність у тому, щоб юнаки з найкращих домів міста помстилися мітиленцям. Тож постановили піти війною без оголошення проти мітиленців і дали наказ стратегу напасти на них із десятьма суднами — небезпечно було довіряти морю великий флот, адже ж наближалася зима.
Стратег19 наступного дня разом із озброєними воїнами поплив до мітиленських приморських полів. Забрав у них багато овець, збіжжя, вина (щойно закінчилося збирання винограду) та чимало людей, які тут працювали. Приплив він і до полів Дафніса та Хлої, вийшов на сушу й захопив усе, що потрапило під руки. Дафніс того дня не пас кіз, а ходив до лісу зривати зелене листя, аби взимку було чим годувати козенят. Уздрівши згори напад, заховався у дуплі спорохнявілого бука. Хлоя ж була біля овець і, помітивши погоню, утекла до гроту німф, під їхню опіку, і благала, щоб вони з божою допомогою змилосердилися над нею та над її отарою. Та це не допомогло. Мітимнійці осквернили статуї німф, погнали отару та повели Хлою, б'ючи різками, наче козу чи вівцю.