Усі, у кого лишився здоровий глузд, розумів усе, що діялось, а саме: привиддя та звуки — це справа Панова, який розгнівався на моряків, але ніхто не знав причини гніву, адже жодне святилище Панове не було зруйноване. Тільки серед дня, не без божої волі, стратег уві сні побачив Пана, який таке йому сказав: «О, ви зі всіх найбезбожніші та найнечестивіші! Яке безглуздя наштовхнуло вас на це? Ви принесли війну в моє миле село, забрали корів, кіз, овець, які були під моєю опікою, відірвали від вівтарів дівчину, з якої Ерот хоче створити казку. Ви осквернили німф, що дивилися на вас, і мене, Пана. З такою здобиччю ви ніколи не побачите Мітимни та не уникнете голосу цієї сирінги, яка несе вам неспокій. Усіх вас пущу під воду, й ви станете поживою рибі, якщо якнайскоріше не віддасте німфам Хлою і її отару, кіз і овець. Стань і виведи на сушу дівчину разом із усім, про що сказав. Тоді тобі та їй покажу шлях додому».
Бріаксис — так звався стратег — із переляку скочив і, скликавши керманичів суден, дав наказ — якнайскоріше розшукати серед полонених Хлою. Вони скоро знайшли її й привели до стратега. Вона була в сосновому віночку. Коли стратег по віночку пізнав, що це та сама, яку бачив уві сні, посадив її на своє судно й відвіз на берег. Дівчина, тільки ступила на землю, почула із скель голос сирінги, але не військовий, страшний, а пастуший, який кличе стадо на пасовисько. Тут-таки за нею по трапу побігли вівці, зовсім не ковзали їхні ратиці, а кози йшли сміливо, бо звикли лазити по скелях.
Тварини оточили Хлою і рухами та меканням виявляли радість. Кози ж, вівці та корови інших пастухів залишилися на судні, бо їх не кликала жодна сирінга. Усі вважали це дивом і вихваляли Пана, коли тим часом сталося на морі та суші щось нечуване. Судна мітимнійців почали плисти раніше, ніж піднято якорі, а з води виринув дельфін і поплив перед судном стратега20, начебто вказував йому шлях. А кіз і овець покликав особливо милий голос сирінги, але ніхто не бачив того, хто грав, отож кози та вівці пішли собі й скубали траву, насолоджуючись піснею.
Прийшла пора, коли вдруге виганяють стадо на пасовисько. Дафніс із високої сторожки помітив отару та Хлою, тут же гукнув: «О німфи! О Пане!» І побіг у долину, схопив Хлою в обійми й упав, зомлівши. Ледве повернула йому життя Хлоя, зігріваючи поцілунками та обіймами, а коли він опритомнів, відвела його під улюблений дуб. Сівши на пеньку, Дафніс розпитував її, як вона втекла з рук ворогів. Тоді розповіла все: про плющ на козиних рогах, про виття овець, про соснову гілку, що увінчувала її голову, про вогонь на землі, про морський гул, про подвійну гру сирінги, воєнну та мирну, про нічні страховиська й, нарешті, про те, як її повела пісня по дорозі, якої вона зовсім не знала.
Саме в цю мить Дафніс згадав свій сон, що його послали німфи й упізнав у сказаному Хлоєю вчинки Пана, їх він бачив і чув, коли думав, що помре, і коли німфи повернули йому життя. Тут хлопець послав Хлою до Дріаса та Ламона, щоб принесла все необхідне для жертвоприношення. Сам вибрав найкращу козу й, увінчавши її плющем, щоб виглядала такою, якою бачили її вороги, виливши на роги молоко, приніс у жертву: зняв з неї шкуру та підвісив у гроті, як жертовний дарунок німфам.
Коли підійшла Хлоя зі своїми, тоді запалили багаття, частину м'яса спекли, а частину зварили, віддали німфам, як годилося, вилили повний глечик молодого вина, Дафніс зробив із листя ложе й, сівши на ньому, їв, пив, забавлявся, поглядаючи водночас на стадо, щоб часом не напав вовк і не погосподарив, як ворог. Тут вони на честь німф почали співати пісень, що їх творили давні пастухи. Тільки надійшла ніч, полягали спати на полі, а вранці згадали ще й Пана. Вибравши цапа, провідника стада, увінчали його сосновим віночком і підвели під сосну, де стояла статуя бога. Тут, виливши вино на жертву, прославляли його. Знявши шкуру з цапа, м'ясо зварили та спекли й поклали в листі на лузі, шкіру ж з рогами повісили на сосні напроти статуї — пастуша офіра пастушому богу. Дали Панові також частку м'яса і з великого кратера вилили жертовне вино. Хлоя співала, а Дафніс грав на сирінзі.