Небагато минуло часу, і Хлоя пригнала стада до джерела, залишивши Дафніса, який рвав зелене листя, щоб догодувати цапів після пасовиська. За козами та вівцями бігли собаки, як сторожа, і носами винюхували навкруги, тож нюхом викрили Доркона, коли він ворухнувся, щоб напасти на дівчину, і кинулися на нього, як на вовка, голосно гавкаючи. Вони кусали за шкіру, оточивши його, аж поки волопас не піднявся зі страху. Соромно стало йому, і заліг він тихенько в гущавині, поки шкура була йому захистом, адже побоювався, що його впізнають. Коли Хлоя, перелякана ще відтоді, коли вперше глянула на нього, почала кликати Дафніса на допомогу, а собаки, стягнувши з Доркона шкуру, кусали тіло, то він, гірко заплакавши, попросив допомоги у Хлої та Дафніса, що прибіг сюди. Обидва заспокоїли собак звичними для них словами, а покусаного на плечах і стегнах Доркона відвели до джерела, обмили рани там, де були сліди зубів, і помастили свіжим ликом в'яза, пожувавши його перед тим. А тому що не знали підступних любовних вибриків, вважали таку витівку Доркона з вовчою шкурою пастушим жартом і зовсім не гнівалися на нього, а навпаки — потішали, провівши трохи, а тоді відпустили його додому.
Доркон, що уникнув небезпеки й урятувався не з вовчої, як кажуть, а з собачої пащі, лікував свої рани, а Дафніс і Хлоя мали аж до ночі великий клопіт, щоб позбирати кіз та овець, бо ж, перелякані вовчою шкурою і збентежені гавканням собак, одні позалазили на скелі, а інші погналися аж до моря. І хоч їх привчили слухатися голосу та гри сирінги, йти на їхній поклик, збиратися на плескання руками, вони тоді все забули зі страху. Тож шукали їх по слідах, як зайців, і врешті-решт позаганяли до кошар. Тієї ночі Дафніс і Хлоя спали глибоким сном, бо втома була для них ліками від любовних страждань. Коли ж настав день, знову відчули такий самий біль. Коли бачилися, раділи, розставалися — сумували, страждали, чогось бажали, але не знали, чого хочуть. Знали лише одно: його погубив поцілунок, а її — купання.
Пломінь їхнього кохання підсилювала сама пора року. Наближався кінець весни, починалося літо: усе розцвіло, на деревах — плодів без ліку, на нивах — хліба, приємно цвіркотіли цикади, долинав солодкий аромат запашних фруктів і радісне мекання кіз та овець. Здавалося, співають ріки, пливучи спокійно, подув вітрів виграє на соснових гілках, від любовної туги опадають на землю яблука, і сонце, любитель краси, роздягає усіх.
Зачарований усім тим Дафніс ішов до ріки: тут він або купався, або ловив рибу, що виблискувала у воді, та багато пив, немовби хотів згасити вогонь у грудях. Хлоя ж після доїння кіз та овець мала багато роботи, щоб поставити молоко, аби зсілося, бо ж їй докучали страшні мухи й кусали, коли їх відганяла. По тому вмивала личко, увінчувала голову сосновим віночком, накидала на себе оленячий кожушок, наливала в горщечки вина й молока, аби мати що пити з Дафнісом.
Опівдні очі їхні захоплювалися новим видовищем: дівчина, дивлячись на голого Дафніса, була зачарована його красою й журилася, що не може знайти в нього жодної вади. Дафніс, побачивши її в оленячому кожушку та в сосновім віночку, коли подавала йому горщечки, подумав, що уздрів якусь німфу з гроту. Знімав цей віночок із її голівки, цілував і увінчував свою голову, а вона, коли він голий купався, одягалася в його одяг, поцілувавши перед тим. Іноді одне на одного кидали яблука, розплітали та прикрашували взаємно собі волосся. (їй його волосся здавалося чорним, як мирта, а йому її личко було подібне до яблука, бо ж було біло-рожеве. Він навчав її грати на сирінзі, і тільки починала дути, забирав у неї сирінгу й сам водив устами по очеретинах. Коли здавалося йому, що вона помилялася, то він, виправляючи її помилки, пристрасно цілував Хлою через сирінгу.
Одного разу вдень Дафніс вигравав на сирінзі, а стада спокійно відпочивали в тіні. Хлоя ж раптом задрімала. Він, спостерігши це та відклавши сирінгу, оглядав її усю ненаситним зором, не боячись зовсім, і водночас тихесенько шептав: «Які-то очі сплять! Як пахнуть ці устонька! Так не пахнуть ні яблука, ні кущики троянд. Та боюся цілувати. Поцілунок гризе серце та, як молодий медовий напій, зводить з глузду Стримаюся з поцілунком, щоб не розбудити її. О цвіркотливі цикади! Своїм цвіркотінням не даєте їй спати. Та й у цапів, що б'ються, тріщать роги. О вовки, боязливіші від лисиць, чому ж не схопите їх!»