Выбрать главу
Ой піду я до шин­кар­ки: "Всип, шин­кар­ко, хоч з півквар­ти!"
Шинкарочка к чор­ту дметься, Ще й з чу­ма­ченька сміється, Дід що гіркий п'яни­ця! (двічі)
Скинув чу­мак жу­па­ни­ну: "Всип, шин­кар­ко, чет­вер­ти­ну!"
"Ой не всип­лю чет­вер­ти­ну, Здобудь гро­шей хоч з пол­ти­ну, Двічі тоді пий-гу­ляй!" (двічі)
Вийшов чу­мак на мо­ги­лу, Станув, гля­нув у до­ли­ну:
Стоять во­ли, сто­ять во­зи, Висять яр­ма, ще й за­но­зи - Не моє доб­ро!… (двічі)
От піду я у Мол­да­ву, Там сім рік я по­го­рюю;
Ой сім рік я по­го­рюю, Воли й во­зи по­ку­пую - Вп'ять бу­ду чу­мак! (двічі) 

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Середина ха­ти удо­ви Мо­ро­зи­хи. Стіл, лав­ки, піч, ко­чер­ги, піл, мис­ник і уся­ке збіжжя.

Ява 1

Микита си­дить за сто­лом і лу­за насіння; Ма­ру­ся з дер­ка­чем в руці, Мо­ро­зи­ха си­дить на по­лу.

Маруся. При­че­пу­рю я, тіточ­ко, хоч тро­хи ва­шу ха­ту, бо щоб не проз­ва­ли й вас не­чу­пай­дою, як-от співа­ють про ту удо­ву, що "сім день печі не то­пи­ла, сіней, ха­ти не ме­ла…".

Морозиха. При­че­пу­ри, че­пу­ру­хо! Та не ви­ки­дай сміття надвір, бо про­тив ночі не го­диться.

Маруся. Хіба ж я цього не знаю? Я за­ме­ту між ко­чер­ги! (Зу­пи­ни­лась про­ти Ми­ки­ти і з жар­том го­во­рить). А ти, па­руб­че, не сміти по хаті, а то я те­бе ось цим дер­ка­чем по гу­бах!

Микита (дає їй луш­пин­ня). На ви­кинь!

Маруся. І сам ви­ки­неш, не ве­ли­кий пан. І-і, роз­лу­щив­ся!

Микита. Відче­пись ти від ме­не.

Ява 2

Ті ж і Одар­ка.

Одарка. Доб­ри­вечір!

Маруся (швид­ко). Сест­ри­вечір, доб­рич­ки, чи не те­ля­чи­ли ви моїх бачатків? - Аяк­же, те­ля­чи­ли, те­ля­чи­ли: зад­ра­ли ло­зи та й побігли у хвіст". Яким це вас вітром сю­ди за­нес­ло?

Одарка. Та­ким же, як і вас. Здрас­туй­те, тітко! Чи ви ще жи­венькі-здо­ро­венькі? (Кла­де хліб на стіл).

Морозиха. Здо­ро­ва, здо­ро­ва, дівонько! Як те­бе гос­подь ми­лує?

Одарка. Спа­сибі гос­по­деві ми­ло­серд­но­му! Ба­бу­ся вам кла­ня­ються.

Морозиха. Спа­сибі, спа­сибі!

Маруся (ти­хо до Одар­ки). Що, вже ба­чи­лась?

Одарка (со­ром­ля­чись). З ким?

Маруся. Ач, ще й пи­тає!

Микита (нас­лу­хав). Так і ви­летіла йо­му на­зустріч!

Морозиха. Хто? Ко­му на­зустріч?

Микита (ре­го­че). То ми ба­ла­каємо про Одар­чи­но­го мид­ру­са.

Одарка. Про­си­мо вас, не смійте­ся з нас: ми об тім не спо­ри­мо, що вас не стоїмо; ви за на­ми не ду­же, а ми за ва­ми й бай­ду­же!…

Маруся. Он як відчи­та­ла!

Микита (удає з се­бе спокійно­го). Го­во­ри­ла покійна до самісінької смерті, та все чорт батька зна що!

Одарка. Ад­же я з то­бою не ба­ла­каю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не раз ка­за­ла: не зачіпай ме­не!

Маруся (ре­го­че). За­ку­си, Ми­ки­то, чим бог пос­лав!

Микита (до Ма­русі). А тобі зась, ко­ли не до те­бе річ. (До Одар­ки). Так ка­жеш: ‹Не зачіпай ме­не!" Ач, яка ве­ли­ка пар­со­на!

Жіночий го­лос (за вікном). Чи є хто в хаті? А вийдіть сю­ди на ча­син­ку.

Маруся (за­зи­ра у вікно). А ко­го вам тре­ба? (При­див­ляється). Та це Си­до­ри­ха! Це до вас, тітко!

Морозиха. До ме­не? Чо­го б то їй?

Маруся. Пев­но, прий­шла про­ха­ти, щоб ви по­во­ро­жи­ли. Во­на вже, ли­бонь, з тиж­день, мов не­са­мо­ви­та, по усіх во­рож­ках бігає та пи­тає, чи ско­ро її чо­ловік по­вер­неться з наймів.

Морозиха. Ну вже хай ви­ба­ча: про­ти неділі я й карт у ру­ки не візьму. (Пішла).

Маруся (сміючись). Слу­хай, Одар­ко! А ти ба­га­то во­ро­жок одвіда­ла, до­ки діжда­ла­ся Се­ме­на? (Ски­ну­ла оком на Ми­ки­ту).

Одарка. Не лічи­ла!

Маруся (чван­ли­во). Чо­го ж це ви так за­пи­ша­ли­ся, чи не в міша­не при­пи­са­ли­ся?… (По­мов­ча­ла). Чи не во­ро­жать оце тітка на зо­рях?… Тре­ба піти та й собі пов­чи­тись; бо, ли­бонь, не­за­ба­ром і мені прий­деться де­ко­го відшіпту­ва­ти… (Гля­нув­ши з сміхом на Ми­ки­ту, побігла з ха­ти).

Микита (встає і дов­го хо­дить по хаті. Ба­ла­кає ніби про се­бе). Пар­со­на, нас­то­яща пар­со­на!

Одарка (не ди­виться у вічі). Яка є, та­кою вже й зос­та­нусь!…

Микита. Па­ва, па­нян­ка…

Одарка. Ку­ди ж нам до вас рівня­тись? Ми за ва­ми й не пот­ра­пи­мо!… То ти з се­бе удаєш па­ни­ча, а ми лю­ди прості…

Микита. Що ж, ба­га­то Се­мен за­ро­бив?

Одарка. Спи­тай у нього!

Микита. А тобі б то він і не пох­ва­лив­ся?

Одарка. Скільки за­ро­бив, стільки й бу­де… У ши­нок не по­не­се.

Микита (глу­зу­ючи). "Не по­не­се!" Я, бач, че­рез те пи­таю, що ба­чив сьогодні на ньому оде­жу і зовсім би но­ву, та тільки старі дірки та лат­ки!…

Одарка. Ох, як же смішно! Чо­му ж ти не ре­го­чеш? Ану за­ре­го­чи!…

Микита. А тобі до пла­чу до­хо­дить?

Одарка. Ми у злид­нях ви­рос­ли, то вже й звик­ли.

Микита. А вже гро­шей, то, пев­но, повні ки­шені приніс та все, ма­буть, ба­маж­ки чи, мо­же, червінці?… Ба­га­тир! А як же ви до вінця - у хур­гоні поїде­те чи на во­лах?

Одарка. Піде­мо пішки! Пішки, ка­жуть, не­ма замішки!

Микита. Во­но й без­печніш! А то як бас­ких ко­ней зап­ря­же­те, то щоб, бу­ва, не пе­ре­ки­ну­ли та не по­калічи­ли. Або щоб на те не вий­шло, як співа­ють: "Ой їхали та во­зи­ли­ся, тпру! - ста­ли, за­че­пи­ли­ся…"

Одарка. Еге! І я ж так ка­жу, дос­томітно так!

Микита. Ай гар­ний же який став Се­мен, мов на­мальова­ний!…

Одарка. Еге ж, гарнісінький та­кий! (Усміхається). Ма­буть, ма­ти в лю­бист­ку ку­па­ла.

Микита. Ли­це мов вис­мок­та­не, а очі як баньки!… Вже й го­во­рить тро­хи нав­чив­ся, а перш бу­ло все мов­чить!…

Одарка. Хто мов­чить, той двох нав­чить!

Микита. А звісно! Він та­ки ви­людніє. Ро­зум­ний па­ру­бок! Там та­кий ро­зум­ний, як дя­ди­ни­на кур­ка: що зне­се яй­це, то й куд­ку­дах­ка!… І та­кий вже ти­хо­ня: хоч про­ти шерсті йо­го гладь, не вку­се.

Одарка. Вже він ніко­го не дра­тує і ні з ким не за­ве­деться… (Гля­ну­ла на нього). Та й до шин­ку стеж­ки не втоп­че.

Микита. Справді? Покірли­вий, ви­хо­дить, мов той ле­да­чий цу­цик: хоч на хвос­та йо­му нас­ту­пи, й не пис­не.

Одарка (підве­ла очі). І ти ду­маєш ура­зи­ти ме­не та­ки­ми ре­ча­ми? Та хоч ти собі що хо­чеш ви­га­дуй, ме­ли собі язи­ком, скільки влізе, а мені аж нічогісінько!…