Микита. Такий вже то, стало буть, до вподоби: хоч медом обмаж його, хоч дьогтем… Але. мені цікаво ось що. Скажи мені, будь ласка… не раз вже я тебе питав, але ти все одмовчувалась… Скажи мені, чим він тобі до вподоби?
Одарка. Ба таки й скажу: тим, чого в тебе бракує.
Микита. Що ж він - на вроду кращий від мене чи розумніший? Чи постаттю, чи хистом взяв?
Одарка. Ні, не те, все не те ти кажеш. Може, розумом та хистом ти його й переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний,- і за те я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий,- і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця,- і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного кепкуєш, а він нікого й словом не уразить,- і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить,- і за те я його люблю. Ти мало не щодня п'яний, та б'єшся, та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п'яним не бачив - і за те я його люблю! Чув? От тобі і вся правда!… Що ж це ні тітки, ні Марусі? Це неначе нарочито нас звели… (Хоче йти з хати).
Микита. Ні, не всі ще ти одзнаки перелічила. Про те ще не сказала, що як він уміє улесливо буркотати та слини розпускати…
Одарка. А ти б то, не буркочучи, задурив Марусі голову? Звів дівку з ума та й відсахнувся!…
Микита. Нехай собі дуріє, коли приступа!… (Палко). Так ти певно йдеш за Семена?
Одарка. Ще нехай спершу подаю рушники, а тоді вже буде річ про весілля!…
Микита (скаженіє). Відсахнись від нього! Відсахнись, кажу тобі!…
Одарка. Цур тобі! Який страшний у тебе погляд!… (Побігла з хати).
Микита (кричить). Одарко, постривай!… Що ж тепер?… (Ламає руки). "Страшний погляд"!… Так!… Аж ось коли ти вся з'явилася перед моїми очима, мов на долоні!… Тобі треба голубиної мови, улесливих речей? А я тебе лякаю своїм поглядом? Через те я тобі не до вподоби?… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дратуєш ти мене, як і торік дратувала, що слова правди у тебе ніколи не випитаєш. Але ж перш я ніколи не чув від тебе того, до чого зараз допитавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дратування, але воно вразке, зневажливе! Дратуєш ти мене! Постривай!… Побачимо, які будуть дині з тієї огудини!…
Морозиха і Микита.
Морозиха. Намоглась в одну душу: ворожи їй та й ворожи!… Ні жодної зірки на небі, геть заволокло та захмарило… певно, на дощ! Дивилась, дивилась… блиснула одна зірка та й знову заховалась: еге,- на мою думку, так випада, що коли не заслаб де в дорозі, то чимсь дуже бідкається. (Сіла на полу). Еге! То оце вже Семен і вернувся з заробітків? Гарний парубок: тихий та покірний!… От буде пара!…
Микита. Кому?
Морозиха. Одарці! Оце вже вони, мабуть, восени і поберуться.
Микита. Навряд!
Морозиха. Чому ж? Вони одно другого стоять! Та й любляться, либонь, собі.
Микита. Навряд, кажу, чи поберуться! То пусте діло, що любляться!
Морозиха. От цього-то вже я й не зрозумію! Може, її хто інший свата?
Микита. Я її сватаю.
Морозиха. Ти? Опам'ятайся! Еге-ге, стривай, стривай! Правда, чула і я щось таке, ніби похоже… Хто ж це мені казав? Не пригадую… Але ж кажуть, що вона тебе ненавидить.
Микита. Можна так зробить, що й полюбе.
Морозиха. Конешне, чого чарами не зробиш?… На світі усяке є зілля - і до отрути, і до любощів…
Микита. І без чарів обійдемось!
Морозиха. А гроші-то, мовляв, найкращі чари. Еге-ге, ти як захочеш, то знайдеш собі таку дівчину…
Микита. А як я не хочу нікого, опріч Одарки?
Морозиха. Та що-бо ти це таке кажеш? Як же це?
Микита. Те, що чуєте!… Та це, бачте, я шуткую! Я вчадів; а з чаду я можу так зробить, що Семен і теля з'їсть .
Морозиха. Як? Що таке? І бога ж ти не боїшся отаке казати? Оце вигадав! Певно, ти, парубче, з жиру дурієш! Одно слово: дука, багатир!… Через те тобі отаке нікчемне і в голову лізе!
Микита. Що ж мені робити, коли я її люблю? Тут і не хотячи зробишся нелюдиною, коли серце болить, мов гадина його ссе!… Кажуть: сякий-такий Микита, бешкетник, каверзник… А ніхто не загляне Микиті в душу, ніхто не спита, що там у нього діється. (Надто зрушений). Знаєте, тітко, що іноді щось на мене таке находить, що, здається, коли б моя сила, то я б усіх людей порізав; а Одарку розчавучив би, мов ту гадину, на шматки б її роздер! (Помовчав). Нехай би я був паскудний на вроду або ж злодій чи шибеник… Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона зневажає мене? Через що я їй осоружний?… Вмре, загине.
Морозиха. Та отже недаром, мабуть, кажуть: "Не родись багатим, а родись щасливим!"
Микита. Так отже кажу: хоч би я мав і душу свою занапастить, а не попущу, щоб Семен на їй оженився; не попущу, щоб надо мною узяв верх отой обшарпанець, голодранець! "Не родись багатим"!… Що з того, що я багатий, коли серце моє пошматоване гірш старцевої одежі?… "Не родись багатим"!…
Морозиха. Ти, мабуть, і справді п'яний?
Микита. Ні, я не п'яний, а упрямий! Що б то я був за парубок, щоб не посватав, котру схочу?
Морозиха. Бачу, парубче, що твоє багатство тобі вже зовсім забило памороки. Жируєш ти!
Микита. Та замовчіть ви, бога ради, не дорікайте, мене, не ворушіть мого серця!… (Довго ходить по хаті). Тітко, чи нема у вас чарки горілки?
Морозиха. Та в тебе й так хмелю того повно в голові.
Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я розуму не проп'ю. А що у мене отут засіло, у цій кістці (показує на лоб), того ні горілкою, ні отрутою не занімиш!… (Співи).
Ті ж. Одарка, Маруся, Христя, Горпина і другі дівчата.