(Регіт.)
Христя. Іване, я піду за тебе!
Іван. Ти? Ану постривай, я придивлюсь до тебе. (Дивиться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!
Христя. От ще що вигадав!
Іван (шепче їй на вухо). А правда?
Христя одпиха його і біжить між дівчат.
Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте у карт абощо.
Семен. Справді, давайте згуляєм у лави! А в кого є карти? Або у хвильки!
Один з парубків (виймає карти). Ось у мене є!
Іван. Ану, покажи!… (Придивляється на карти). Та й засмальцьовані! Славні будуть блини, як діждемо масляної!
Семен. Ну, хто у хвильки?
Семен і три парубки сідають на полу і грають у хвильки; деколи промовляють: "А в тебе дундик?", "Ходи кралю!", "Клади, чуть лізе!", “А в кого курятник?", "Клади стару!", "Та не поглядай", "Та ви-бо не зморгуйтесь!", "Заодно пропадать, козиряй нехвалидом…", "Клади попівну!".
Ті ж, Гриць і Василь (музики).
Іван. За вовка помовка, а вовк і в хату. Грайте мені зараз! (Схопив одного музику і почав пустувать). Ой грай, коли граєш!…"
Музика. Та ну-бо, не пустуй! Штрумент розіб'єш!
Омелько (частує). Випийте, братці, та вчистьте нам якої-небудь!
Музика. Можна, якої завгодно можна!
Іван. Заграйте мені такої, щоб я аж нестямився!
Музика. Усякої можна. (Настроює скрипку). Тільки щоб на струни було!
Іван. За це не турбуйся, я за все платю!
Омелько. Аз яких би то грошей?
Іван. З яких? Що з тобою розказувать!…
Омелько. Та ти, Іване, не хапайся, - нехай спершу дівчата потанцюють.
Іван. Оце вже не по-моєму!…
Музики заграли, дівчата по дві кружка танцюють.
Іван. (Довго дивиться, притопуючи ногою). Та вже більш копи лиха не буде! Трясітеся, рубці, дивітеся, хлопці!… Розступітеся, миряне, нехай гиря погуляє! (Схопив одну з дівчат і танцює з нею). ''
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Через тиждень після другої дії. На кону ті ж обставини, як і в першій дії, тільки хата Одарчина трохи глибше к селу; проти хати, зовсім напереді, криниця і жолоб. Вечоріє.
Христя і Маруся.
Маруся і Христя (йдучи до криниці з відрами на плечах, співають):
Христя (набирає воду). Чи буде ж то Одарка кликати на сватання?
Маруся (теж перехиляється у криницю). А хто її зна? Ні, ти ось що скажи; що буде, як Микита довідається про це сватання?
Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Микита тільки так собі коверзує!…
Маруся. Ой ні, не кажи цього, бо знаю я добре Микиту!… (Озирнулась навкруги). Чи ти знаєш, що він ще позавчора пішов у Хвестунову до якогось ворса як-бита?
Христя. Ой лишенько… Еге!… Що ж той ворожбит зробе?
Маруся. Що? Перекине Семена вовкулакою, а тоді й роби, що хочеш… Я вже шепнула про це Одарці, так вона господи як плакала!
Христя. Сердешна! Чула й я, сестричко, що є такі ворожбити… Хай бог боронить!… Адже он розказують, що позаторік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремствував на якогось парубка… Ото той парубок посватався, а далі й звінчався… Тільки що, каже, вийшли вони з церкви, аж його молода зараз і перекинулась у зозулю, вилетіла на тополю та й почала кувати; а він перекинувся у собаку та й побіг, гавкаючи, уподовж села, і відтоді й чутки про них нема… Ох, борони, боже! Прощай, сестричко! (Пішла).
Маруся. Ходи здорова! Господи, як то чудно у світі діється, що, кого щиро кохаєш,- одвертається від тебе та ще й кепкує, зневажає; кого ж ненавидиш, дивиться на його не хотіла б - у вічі лізе!… Ох, Микито, зав'язав ти мені світ, отруїв ти мою душу!… За те ж тепер і сам караєшся! Нудиш світом за Одаркою, а вона й дивитись не хоче на тебе!… І чого він до неї липне? Дивно! Чи зрозуміє ж вона його речі, його погляд, його душу?… (Співа).
Іван і Маруся.
Іван (виходить від села). Чи то ти тут, Марусе, співала? Диви! А я йду собі та й думаю: певно, соловей!
Маруся. Тобі б тільки насміхатись… От щастя дівці!…
Іван. Щастя - як трясця, кого нападе, не схоро покине! Якій же то дівці?
Маруся. А вже без ляха не обійдеться, як хтось-то довідається!
Іван. Про кого це ти кажеш?
Маруся. Знаєш про кого!… Щось буде, а чогось не стане…
Іван. Дурниця! Хіба ти що чула про…
Маруся. Що вже я вухом чула, того у мене з язика не вхопиш!
Іван (зазира їй у вічі). Справді? А ти не знаєш, куди пропав Микита?…
Маруся. А почім я знаю!… Хіба мені Микита що? Сват він мені, чи брат, чи яка рідня?…
Іван. Та так, ніби свояк з лівої щоки.
Маруся. Ти вже почнеш чорт батька зна що вигадувать та притулять горбатого до стіни! Прощай! (Пішла).
Іван. Ідіть здоровенькі. Ну, та й заздрісна яка дівка! Вже їй, бач, і не по нутру, що Одарка перш її йде заміж. Мабуть, ці підстаркуваті дівчата скрізь однакові, що дівку, котра йде раніш їх заміж, у ложці води втопили б!… Що ж це Микити ніде не видко? Ще як позавчора бачив я його уранці в шинку, та й досі! Такий понурий був та сердитий, все пив горілку… О, завзятий, бісів парубок! Одначе Маруся, мабуть, щось знає… Треба сьогодні бути насторожі. Стривай, а це що? (Придивляється). Хто ж ото йде? Так і є: Семен з старостами! А хто ж то за старостів? Бач: писар Скубко та старий Кугут! Ану, заховаюсь та послухаю, що вони казатимуть: може, це й мені на старість знадобиться! (Ховається за жолобом).