Семен, писар Скубко і Кугут.
Кугут. Ти ж, Семене, зостанешся надворі, а ми підемо в хату, бо так закон велить; а там вже, якщо той… то й тебе покличемо… Я пак і забув спитать, як ти з дівкою, що вона?… Бо треба знать, з чого розмову почать…
Скубко. Да, обязательно!
Семен. Вона согласна!… Тільки баба її неначе трохи… Каже, що Одарка ще молода. -"Нехай,- каже,- погуля…"
Скубко. А котрий же їй, примєру, год?
Семен. Вісімнадцятий.
Скубко. Што ж, дівчонка якраз у поре. Уже законний срок перескочила!…
Кугут. Та вже якось воно буде, якось-то господь нам допоможе…
Скубко. Знаєте, як то кажуть: "Що було, то бачили, а що буде, то повидимо". Умієм заговорить зуби, і всьо будеть какурат!
Кугут. Ну, то ходім, пора! Господи благослови!
Старости пішли в хату Одарчину.
Семен. Хай вам господь милосердний помагає! (Сіда на камені). І чого воно на вулиці так тихо: ні гомону, ні співів не чуть. Хоч би що-небудь глас подало. Тихо, всюди тихо! (Задумався). Хоч би Іван на цей раз трапився, він би розважив мою тугу. Правду, мабуть, кажуть, що, перш чим оженитись, треба тричі зажуритись… Якісь сумні думки роєм обсідають голову, і одна другу жене і розбиває, мов хвиля хвилю!… Одна думка не лізе мені з голови: з якого побиту Одарка позавчора, на вечорницях, як сказав я їй, що пришлю у неділю за рушниками, ніби злякалась і затремтіла, а потім якось чудно спитала: "А чи будемо ж ми щасливі?" Далі щось таке натякнула про Микиту, ніби боїться його… Став я її допитувать: хіба, може, кажу, Микита похвалявся? Вона замовкла й замовкла, неначе води в рот набрала. З того часу я серця свого не заспокою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, незабаром, усе, чим я жив, усе, що мене тішило на світі і що керувало моєю тяжкою працею, одіймуть у мене навіки… Мов вихор налетить, зопсує і полама моє щастя…
Іван (тихо). Задумався… Чи не налякати мені його? Може, звеселю…
Семен. Неначе хто балака?
Іван (тихо). Почув! (Почина гарчати як собаки).
Семен (приглядається). Щось неначе лежить?
(Іван гавка.)
Собака, чи що?
(Іван нявчить по-кошачи.)
Що воно таке?
(Іван співа півнем.)
Справді, чи не відьма?
Іван (хутко кидається до нього і балака не своїм голосом). Здоров будь, козаче!
Семен. Це ти, Іване?
Іван (своїм голосом). А то ж який біс! А куди це ти налагодився?
Семен (усміхнувся). Хіба ж від тебе виховаєшся? Одначе спасибі, що ти прийшов, а то я трохи не здурів; така мене туга взяла.
Іван. Чорт батька зна, чого журиться? Кажуть же, що кому хвортуна служе, то він ще й хвортуну лає. Дівка його любить, що й душі не чує, а його бере туга! Чудасія, та й годі.
Семен. Та баба Одарчина щось морочить!
Іван. Сказано, стара! Треба ж показать, що в ній вся сила. А може, боїться, щоб чого не нашкодив Микитин батько?
Семен. То-то-бо й є! Щось і Одарка ніби не та стала!
Іван. Говори! Одарка баби не послуха; не так вона тебе любить, щоб послухала бабиних витребеньок, тільки…
Скубко (на порозі). Семйон, гов! А йди сюди!
Іван. Бач, он вже й гукають тебе. А що, тьохнуло серденько? Іди ж, іди! Там вже Одарка виглядає тебе з хусткою.
Семен (весело). Приходь же, Іване, на сватання - ти ж у мене й за боярина будеш! Та клич усіх хлопців.
Іван. А я думав, що ти за боярина покличеш якого-небудь дуку…
Семен. От ще що вигадав! Ми ж з тобою не чужі: пам'ятаєш, як колись хрестами помінялись?
Іван. Я пам'ятаю, аби ти не забув!
Семен. Приходь же, Іване, на сватання! Та збігай за одним заходом і за музиками. (Пішов).
Іван дивиться йому вслід.
Іван (один). Чудний парубок: дівка без міри його любить, а його бере туга!… Коли б мене так дівчина любила, то була б у мене й сорочка вишивана, і стьожка шовкова, а то яка у мене стьожка? Тільки слава, що стьожка: мотузка, а не стьожка! Ех, чорти його батька знає, здається, і робиш гірко, і їси усе ж таки не солодко! (Махнув рукою). Ех, танцюй, лихо, смійтесь, злидні! (Співа і танцює).
(Пішов).
Одарка вийшла з хати, потім Маруся.
Одарка. От і рушники я вже подавала, а й сама не знаю, чи рада я, чи не рада, що йду за Семена. Кого ж би це мені покликати у дружки? Піду на село і, яку першу дівчину зустріну, ту й покличу. (Іде на село, їй назустріч Маруся).
Маруся. Добривечір! Невже це ти й рушники подавала?
Одарка. Подавала, сестричко!
Маруся. За кого?
Одарка. Ще й питає! Просю тебе, сестричко, до мене за старшу дружку.
Маруся. Коли ж весілля?
Одарка. У ту неділю.
Маруся. Щаслива ти! За Семена йдеш? І він щасливий!… Бач, як то кажуть: "За терпіння бог дає спасіння"; хоч і довго ждала, а таки діждалась свого щастя.
Одарка. І ти діждеш!
Маруся. І… дай поки! Мій суджений, мабуть, ще десь на припічку кашу їсть.
Одарка. А Микита? Невже знову згордував?
Маруся (з серцем). Дуже він за мною пеклується!
Одарка. Ну, і як ти його, сестрицю, любиш? Мені здається, що я б його ніколи не покохала: такий у нього страшний погляд, - мов опече тебе ним, як гляне! Та сердитий, та поганий на язик!… Я й не знаю, чи він хоч слово ласкаве сказати.
Маруся (зітхає). Через те я його люблю й покохала, що не вміє він щоразу ні ласкати словами, ні голубити речами, а одним поглядом усе тобі скаже!… Орел, а не парубок! Раз тільки я учула його закохану розмову і стерялась: і серце, і душу йому віддала! Зневажа він мене, гордує мною, як вітер горою!… Перед усім миром знущається надо мною й глузує мені у вічі. А одно слово тільки він скаже, та так, як тільки уміє сказати: одним поглядом все скаже - і я всю його зневагу забуду, і знову збожеволію, і стеряюсь!