Захоплена цією казковою дивовижею, Дана навіть не помітила, що охоронці давно вже пішли і залишили її у залі саму.
Дівчинка стояла і не знала, навіщо її сюди привели, і навіть не уявляла, що тепер робити, та ноги самі вже несли її до каміна з його життєдайним теплом. Дана присіла і простягла до танцюючих язичків полум’я свої задубілі руки. Раптом щось невагоме і тепле м’яко лягло їй на плечі. Дана здригнулася, підвелася і озирнулася. Позаду стояв високий чоловік із довгим світлим волоссям. Очевидно, це був король, бо комір його червоної мантії оторочувало хутро горностая — привілей королів. Проте корони на голові не виявилося. Обличчя чоловіка мало суворий і сумний вираз одночасно. Його можна було б вважати вродливим, якби на ньому не застигла вже знайома Дані кам’яна маска.
— Ви змерзли, — тихо промовив він, — сідайте біля вогню.
Звідкілясь коло каміна з’явився невеличкий стілець, і Дана покірно сіла на нього. Вона тільки зараз помітила, що в неї на плечах — тепла шуба.
— Моє ім’я — сер Астін, люба госте, — чоловік ледь вклонився. — Сподіваюсь, вам сподобався мій замок?
— Можливо, й сподобався. Щоправда, найкраще у вашому замку я розгледіла підвал, — сміливо відповіла Дана. — Ви до всіх своїх гостей виявляєте таку гостинність?
Сер Астін ледь помітно всміхнувся. Йому сподобалася зухвалість цього дівчиська.
— Ні, прекрасна леді Дано, вибачте нетактовність моїх вояків. Вони іноді дуже нетямущі, тому все переплутали. Адже я запрошував вас як гостю, а не як полонянку. Ще раз прошу пробачити цей мій недогляд, — і сер Астін знову схилився у шанобливому поклоні.
Але дівчинку не так просто було ошукати. Вона одразу помітила й хитру посмішку на вустах, і занадто солодкий голос господаря замку, підсвідомо відчувала, що небезпека для неї — це саме він, сер Астін.
— Ну що ж, я приймаю ваші вибачення, — Дана намагалася поводитись, як принцеси з її улюблених книжок. — Тепер усе зрозуміло. І якщо я справді ваша гостя, то можу піти звідси тоді, коли забажаю?
Сер Астін схилив голову набік і навіть очі примружив, неначе хотів роздивитися дівчинку якомога краще.
— Відповідь, гідна справжньої леді, — промовив він. — Так, ви можете покинути мій гостинний дім будь-якої хвилини, але спочатку треба обговорити те, задля чого ми з вами зустрілися. Тому…
— Що вам потрібно? — обірвала його Дана.
— Дракон, — коротко відповів сер Астін. — Маленький дракон, який належить мені, але випадково потрапив до вас. Я не буду вас втомлювати детальними розповідями про те, яким чином він опинився у вашому часі. Це сталося внаслідок помилки одного чарівника. Тож тепер, коли ми все з’ясували, поверніть мені дракона, і я відразу поверну вас додому.
Пропозиція прозвучала аж занадто просто. Дана підвелася і скинула шубу на підлогу.
— Сере Астіне, ви ж бачите, що дракона при мені немає. Він загубився дорогою, крім того, я не знаю, де саме — чи у вашому часі, чи в моєму. Боюся, що нічим не зможу вам допомогти.
Сер Астін усміхнувся, він підійшов майже впритул до дівчинки.
— Не бійтеся. Я думаю, що зможете.
Дана відсахнулася від нього.
— Послухайте, дракон — не голка, його в кишеню не сховаєш!
— О, люба моя, існує безліч потаємних кишеньок, у яких можна сховати будь-що, навіть дракона. І я чомусь вважаю, що вам відомо про такі кишеньки. Домовмося так, — він поклав свою руку Дані на плече: — Ви не повернетесь у підвал, це було б дуже нечемно щодо такої чарівної леді. Вас відведуть в одну з кімнат мого замку, там ви отримаєте можливість помилуватися місцевими краєвидами. Даю вам на роздуми одну ніч. Якщо завтра до сходу сонця дракона в мене не буде, доведеться застосовувати інші методи, щоб домовитися з вами. Добраніч!
Сер Астін сплеснув у долоні, тієї ж миті відчинилися двері і з’явилися охоронці з мечами. Вони відвели Дану в приміщення, яке мало чим відрізнялося від підвалу. Кімната була невеликих розмірів, з голими стінами і кам’яною підлогою, щоправда, було в ній тепліше, ніж у підвалі, і ще тут стояло велике ліжко з м’якою периною.
Надворі вечоріло, але в кімнаті було ще видно. Дана поглянула у вікно і зойкнула від жаху — прямісінько перед її очима знаходився майдан для страти, посеред якого чорніло величезне згарище. Так, у середньовічні часи спалювання було дуже популярною стратою. То ось про які місцеві краєвиди казав цей мерзотник! Дана відійшла від вікна і сіла на ліжко. Що ж робити? Втекти звідси неможливо, а де взяти дракона, дівчинка не знала. Та й чи можна такому негідникові віддавати беззахисне створіння?!
Ось воно, омріяне Середньовіччя! Спалять завтра на вогнищі, та й по всьому. Дана впала на подушки і заридала. Хто знає, скільки часу вона проплакала. Надворі вже споночіло. Мабуть, Дана таки задрімала, бо не чула, як хтось зайшов і залишив на стіні запалений смолоскип.
Дана прокинулась від тихого шепоту:
— Принцесо Діано, прокидайтеся! Принцесо Діано!
— Хто тут? — скрикнула дівчинка і сіла на ліжку.
— Тихше, леді Діано, не лякайтеся. Я — Тібальдо, чарівник і ваш покірний слуга.
Дана підвелася з ліжка і зняла зі стіни смолоскип, напружено вдивляючись у темряву.
— Але чому я тебе не бачу? Де ти?
— Я тут, точніше — не зовсім тут. Моє тіло знаходиться в зачарованому лісі за містом.
— Ти — привид? — перелякано запитала Дана.
— Та ні, кажу ж — я чарівник. Просто сподівався перенестися сюди повністю, але чомусь моє тіло залишилося там, а сюди прийшов лише мій дух. Мені потрібно поговорити з вами. Бо, наскільки я зрозумів, вам важко розібратися, що тут до чого.
— Не те слово, — зітхнула дівчинка. — А ти впевнений, що не помилився? Мене звати Дана, і взагалі, я з іншого часу.
— Так, так, — швидко погодився Данин невидимий співбесідник. — У своєму часі ви справді дівчинка Дана, натомість тут — прекрасна принцеса Діана, володарка драконів.
Дана не знала, що й відповісти. Вона мовчки вмостилася на ліжку і приготувалася слухати Тібальдо.
Історія, яку він їй розповів, виявилася цікавішою за всі казки, які коли-небудь доводилося читати дівчинці. У сиву давнину в цім королівстві панував мир і спокій завдяки тому, що владу поділяли між собою люди і дракони. Останні — мудрі й чарівні створіння — відрізнялися від людей своєю здатністю бачити не лише зовнішню оболонку живої істоти, а й те, що глибоко криється у її душі. Вони розуміли таємничу мову серця, тому драконів неможливо було ошукати солодкими обіцянками і пустопорожніми розмовами. Дракони бачили людину буквально наскрізь, і чиє серце їм здавалося найщирішим, той і ставав правителем країни. Звичайно, це мала бути людина із найчистішими і найдобрішими помислами. Так тривало протягом століть, поки не з’явився сер Астін — зла, жорстока людина, яка жадала єдиного — влади. Дракони ніколи б не вибрали серце сера Астіна, і він ніколи не став би королем. Та сер Астін підбурив до заколоту таких самісіньких, як він, жорстоких і порожніх людей, серед яких, на жаль, були й чарівники. Їм вдалося знищити всю королівську сім’ю, а чарівники наклали страшне закляття на драконів, і всі вони загинули. Принаймі, так думали заколотники, бо в країні й справді зникли всі дракони. Проте мати того дракончика, який потрапив до Дани, подолала за допомогою Тібальдо часовий кордон задля порятунку свого малюка. На жаль, вона загинула, а про пригоди дракончика в гостях у Дани ми вже знаємо. Про це дізнався оракул сера Астіна, і той послав за малюком своїх воїнів.
— Йому потрібно вбити останнього дракона, тоді сила стане абсолютним мірилом влади і наше королівство порине в безодню. Що ще нас може чекати з таким королем, як Астін?! — закінчив Тібальдо.