— Ми кличемо його Срібний Лицар, — почула Дана тихий голос за спиною. Вона озирнулася. То був дідусь, що підносив дрова до багаття. — Він з’явився тут в той день, коли ви, леді Діано, потрапили до Астіна, і так прагнув вашого порятунку, що ніхто не поставив під сумнів те, що це наша людина. Але свого імені він так і не назвав. Мабуть, він чужоземець, бо був одягнений не по-нашому. Особисто для нього викували лати і меч. Новенькі, бач, як сяють, чисте срібло!
— А чому він не знімає шолома? — поцікавилася дівчинка.
— Не знаю. Що не потвора — це точно, я бачив його обличчя.
І дідусь пішов собі. А Дана не могла відірвати очей від Срібного Лицаря. Звичайно, він не потвора, він красень, дівчинка була впевнена. Раптом до неї знову прийшло відчуття, що незабаром їй доведеться залишити чарівний край назавжди, і вперше ця думка Дану дуже засмутила. Вона аж заплакала.
Вранці дівчинка прокинулась у гарному настрої… Щоправда, трохи змерзла, хоча вночі хтось дбайливо вкрив її ковдрою. Дана вийшла із шатра і відразу побачила букет яскравих польових квітів. Вона взяла його і занурила обличчя в те розмаїття ароматів. Нарешті дівчинка підвела голову і відразу зустрілася поглядом із проникливими очима Срібного Лицаря. Він щойно підійшов і став поруч, сумно похиливши голову.
— Вам сподобалися квіти? — з надією запитав він.
— Так, — посміхнулася Дана, — я дуже люблю квіти.
— Справді? — він щиро зрадів. — Я вибирав для вас найкращі. Такі ж прекрасні, як і ви…
— Дякую… — Дана зашарілася. Лицар несміливо взяв її руку у свою.
Його очі були зовсім поруч, і Дані здався той погляд дуже знайомим, немов із давнього сну.
— Сьогодні буде бій, леді Діано, — стиха мовив лицар. — Я воїн і не знаю, чим він скінчиться для мене. Та все ж хотів сказати вам одну річ: якби моя воля, дарував би вам квіти щодня, все життя…
Дана не встигла оговтатися, як він упевненою і твердою ходою вже йшов геть. Дівчинка дивилася на широку і мужню спину свого недавнього співрозмовника, що віддалявся, і думала: чому такі герої трапляються тільки в казках? Вона мало не заплакала. Не заплакала, бо поруч з’явився Тібальдо.
— Вже час, моя королево, народ чекає вас на великій галявині, — швидко промовив він і подав дівчинці руку.
— Що я маю робити? Що їм казати? — розгубилася Дана. Вона ледве встигала за юнаком, плутаючись у подолі довгої сукні.
— Не хвилюйтеся. Ви маєте викликати дракона, а далі все має бути так, як має бути. Я буду поруч. Ці люди щиро люблять вас…
Дана усміхнулася — ці слова її заспокоїли. Вони з Тібальдо опинилися на великій галявині. Людей тут і справді зібралася сила-силенна. Побачивши Дану, вони всі вклонилися і змовкли. Тібальдо подав знак і дівчинка заговорила.
— Для мене велика честь бути вашою королевою, — Дана ледве спромоглася на ці слова. У неї пересохло в горлі від хвилювання. — Я покличу дракона, сподіваюся, він допоможе вам у боротьбі.
Вона приклала руки до грудей, заплющила очі і подумки покликала Дара. Одразу під долонями розлилося приємне тепло. Дана почула, як хвиля захоплення прокотилася натовпом. Дівчинка розплющила очі — поруч із нею з’явився Дар, точніше — це був не той Дар, якого вона ще вчора несла на руках потаємним ходом. Це був справжній дорослий дракон. Він схилив до дівчинки свою велику голову на гнучкій шиї і всміхнувся.
— Я налякав тебе, королево? — пророкотав стиха він.
— Так, — самими лише губами відповіла Дана, — ти справжній красень.
Дракон гордо підняв голову і розправив велетенські крила.
— Тепер, Даре, ти маєш покликати своїх родичів, можливо, хтось із драконів ще живий, вони ховаються і не відповідають на наш клич тому, що серед нас немає представників королівської крові, — сказав Тібальдо.
— Я спробую, — промовив дракон.
Він витяг шию і підняв голову до неба. Тібальдо кинувся до Дани і миттю закрив її вуха руками.
І Дар закричав. Сила його голосу була така, що коні поприсідали, а дерева схилилися мало не до землі. Потім настала тиша.
— Пробачте, — промовив Тібальдо пошепки, відпускаючи Дану. — Я забув попередити.
— Пусте, — відмахнулася дівчинка. Вона прислухалася разом з усіма. Але стояла німа тиша, з кожною хвилиною дедалі важча. Ані подиху вітерцю, ані шелесту листя. Дар засмучено похилив голову.
— Ніде нікого, — промовив Тібальдо. — Ти справді останній дракон.
Та раптом дерева захиталися і здалеку долинув найжаданіший з усіх звуків — крик дракона. А потім простір заполонив шум крил, великих і не дуже. Дракони зліталися, щоб знову об’єднатися з людьми, аби привітати свою королеву. Їх було небагато, та все одно це була суттєва перевага над Астіном.
Лицарі вирушали в бій.
— А що мені робити — сидіти і чекати? — хвилювалася Дана.
— Ні, леді Діано, ви на Пегасі будете летіти поруч зі своїми воїнами, це їх надихатиме, — промовив Тібальдо.
— Але я боюся сама сидіти на летючому коні, — знітилася дівчинка.
— На щастя для вас і на превеликий жаль для мене, я буду з вами, леді Діано. Я, хоч і кепський, та все ж чарівник, і за законом не маю права тримати в руках зброю, бо втрачу право чаклувати. Хоч я би радо відмовився від чаклування задля того, щоб стяти голову негідникові Астіну! Але не маю цієї можливості. Тому буду поруч з вами.
Дана сиділа на Пегасі, міцно вхопившись за його гриву, і спостерігала згори за боєм. Попереду летіли дракони, вони дихали вогнем, і від їхніх крил відходили неймовірні райдужні кола, котрі з вибуховою силою відкидали ворогів на всі боки. А за драконами наступали воїни, кінні й піші. Дана бачила відвагу повстанців, яка змушувала втікати навсібіч вояків Астіна. Вона ввесь час намагалася знайти в натовпі Срібного Лицаря, аби впевнитись, що він живий.
Нарешті повстанці дійшли до замку, і біля його стін почалася запекла боротьба. Коли повстанці прорвались, Тібальдо радісно вигукнув:
— Перемога!
Це справді була перемога. І коли Дана увійшла у вже знайомий замок, вона, мабуть, чи не вперше відчула себе королевою. Дівчинка не дозволила стратити сера Астіна, натомість дарувала йому життя на вигнанні. За що її відразу прозвали Діаною Милосердною.
Тепер усі в королівстві готувалися до свята коронації. Для Дани терміново шили білосніжну сукню. Але самій дівчинці було байдуже до святкування і сукні. Вона металася замком, намагаючись дізнатися, що ж сталося зі Срібним Лицарем, чи живий він. Але ніхто нічого не знав, до того ж десь зник Тібальдо. Нарешті одна дівчина — здається, покоївка, — сказала, що за замковими мурами через стрімку річку зараз поранених переправляють у місто. Можливо, Срібний Лицар там. Дана помчала до річки. Вона бігла, плутаючись у сукні, сльози текли по її обличчю. Тільки б він був живий — весь час крутилося в голові.
Біля річки зібралося дуже багато людей. Усі були страшенно заклопотані, адже мова йшла про порятунок життя, тут кожна хвилина на ціну золота. Дана проштовхувалась крізь натовп до того місця, де поранених клали на великі вози і відправляли до міста. Раптом щось яскраво зблиснуло на сонці, що аж очам стало боляче. Так могли сяяти тільки срібні лати. Віз, у якому лежав лицар, уже рушив. Дана встигла лише помітити, що юнак був уже без шолома, але через сліпуче сонце не вдалося розгледіти його обличчя. Він теж помітив її, підвів голову, але коні швидко потягли воза кам’янистою переправою через річку, і лицаря не стало видно.