Всі ці перипетії не минули безслідно для старого гетьмана, і Скоропадський помирає у липні того ж 1722 року. Наказним гетьманом Лівобережної України був призначений чернігівський полковник Павло Полуботок. Представники козацької старшини – наказний гетьман П. Полуботок, генеральний писар С. Савич та генеральний суддя І. Чарниш – від імені всього Війська Запорозького звернулись до Петра І з проханням дозволити вибори гетьмана. У вересні 1723 року вони представили миргородському полковнику Д. Апостолу підготовлене подання до царя про вибори нового гетьмана та про передачу збирання податків на Лівобережній Україні з царської казни до Військового скарбу[4]. За підписами миргородського полковника і наказного гетьмана Д. Апостола, полкової і сотенної старшини, бунчукового і значкового товариства, від імені усього козацького війська ці чолобитні-прохання було передано Петру І. Розлючений цар віддав наказ заарештувати П. Полуботка, С. Савича та І. Чарниша, які тоді були в столиці[5]. Данило Апостол із сином Петром теж невдовзі стали заручниками північної російської столиці.
Однак вони й цю обставину перевернули собі на користь, робили візити і зав’язували дружні стосунки з членами верховної таємної ради Голіциним, Апраксіним, Головкіним. Велике значення мало також те, що Данило Апостол мав добрі стосунки з всесильним Меншиковим, з яким особливо зблизився під час Перського походу.
Із французького щоденника сина Апостола Петра видно, що саме Меншиков клопотався про якомога швидше повернення опального миргородського полковника із петербурзького заслання. А за рік до смерті імператриці батько і син Апостоли були допущені до її руки у Літньому саду. І 27 травня 1726 року Д. Апостол поїхав на Україну готувати ґрунт для свого гетьманства. Його син Петро, блискуче освічений молодий чоловік, який вільно володів французькою, німецькою мовами і латиною, був прийнятий у домі Меншикова, до того ж день смерті Катерини І обидві дочки і син князя провели саме в Апостола, а вже наступного дня Петро Апостол був представлений Меншиковим Петру ІІ.
Не дивно, що меткий і тямущий українець з європейською освітою фактично став одним із домашніх секретарів Меншикова. Зрозуміло, що син Данила Апостола виконував дуже делікатні і важливі доручення Меншикова, вів його переписку з іноземними банкірами, а це, погодьтесь, не можна було доручити людині, яка б не була обізнана з таємницями свого патрона. Князь, добре знаючи російську дійсність і закони імперії, що мали здатність «дишла з поворотом», зберігав свої гроші та коштовності за кордоном.[6]
Така довіра до сімейства Апостолів з боку всесильного Меншикова, звичайно ж, зіграла певну роль при виборах гетьмана у 1727 році. Не випадково також, що генеральним писарем став Михайло Турківський, який не скупився на прийом князя у Гадяцькому замку.
Не викликає також сумніву меркантильний інтерес Меншикова до України, вірніше, до українських маєтностей. Уже через місяць після від’їзду Данила Апостола на Україну він добився від Катерини І передачі йому мазепинської столиці Батурина (цього він безуспішно добивався у Петра І). А у липні того ж року Меншиков «присовокупил» близько трьох тисяч дворів, що належали Гадяцькому замку. Цілком зрозуміло, що далекоглядний Данило Апостол використав нестримні апетити «светлейшего» для свого утвердження, а відтак і відновлення прав Гетьманської України.
Вже через тиждень після смерті імператриці на першому засіданні Верховної Таємної ради у присутності Петра ІІ було прийняте принципове рішення «постановить гетмана и прочую старшину во всем по содержанию пунктов, на которых сей народ в подданство России вступил». Так була фактично відновлена допетровська система підлеглості України Іноземній колегії.
І хоча невдовзі зірка Меншикова стрімко скотилася з державного імперського горизонту, у 1728 році гетьман разом із старшиною подав петицію Петру ІІ, і правитель у «Решительных пунктах» підтвердив хоч і куцу, але ж автономію козацького краю.
«Останній козак на гетьманському столі»
Отже, у 1727 році, через п’ять років після смерті гетьмана І. Скоропадського, новий російський імператор Петро ІІ дозволив вибрати гетьмана на Лівобережній Україні. Малоросійська колегія, яка з 1722 року управляла цією територією, була ліквідована. Питання політичного та економічного життя Лівобережжя з підпорядкування Сенату Російської держави перейшли до Колегії закордонних справ. Безумовно, що однією з причин змін у політиці російського уряду щодо Лівобережної України було загострення міжнародної обстановки. На початку 1725 року визначилося розмежування політичних сил у Західній Європі на два ворожих табори. 19 квітня 1725 року Австрія та Іспанія об’єдналися у Віденський оборонний союз, спрямований проти Англії та Франції. Ці ж країни, до яких приєдналася Пруссія, підписали Ганноверський союз. Росія деякий час не приєднувалась ні до одного з утворених союзів. Але у липні 1726 року було укладено російсько-австрійський договір, і Росія фактично увійшла до іспано-австрійського союзу. Англія ж і Франція підтримали турецького султана, як противагу Росії. Наближення війни з Туреччиною саме і спонукало до послаблення прямого тиску російської воєнно-бюрократичної машини на Україну. Тепер податки з населення Лівобережної України планувалося передавати не у царську скарбницю, а до Військового скарбу. Планувалося також відновити створення на території України власних судових органів. Невдовзі був опублікований указ Петра ІІ про порядок виборів гетьмана і старшини на Лівобережній Україні. Згідно з цим указом для проведення виборів був направлений таємний радник Ф. В. Наумов із спеціальною інструкцією, в якій зазначалося, що миргородський полковник Данило Апостол «по старшинству и по заслугам» повинен стати гетьманом. Таким чином, спрацювала протекція князя О. Меншикова, і Данило Апостол у 73 роки реально наблизився до «гетьманського столу». 18 вересня 1727 року таємний радник царя Ф. В. Наумов, призначений міністром при гетьмані, приїхав до Глухова, де знаходились адміністративні установи управління Лівобережної України, і оголосив про дозвіл царя на вибори гетьмана. 1 жовтня 1727 року у Глухові призначений царським урядом Данило Апостол був затверджений козацькою радою. Бунчуковий товариш Я. Маркович так пише про це у своєму щоденнику: «Октябрь месяц. Неделя 1. Сегодня рано приехали мы до полковника Миргородского Данила Апостола, где все были с знатных людей и бунчуковые и полковники, и старшина полковая, и сотники с всеми казаками при войсковой музыце с знаками йшли пешо в город… а постановилися округ площаде».
4
Миргородський полковник, як зазначалося пізніше в царському указі, «многое переправил и некоторые пункты прибавил и приложа сам руку, других полковников и полковую старшину прикладывать заставливал».
6
Ще раніше, за життя Петра І, французький посол Лаві доповідав у Версаль: «Цар, маючи потребу в грошах і дізнавшись, що князь Меншиков зберігає в Амстердамському банку триста тисяч рублів, що складає близько півтора мільйона ліврів… змусив затребувати цю суму з банку і віддати особисто йому; по тому монарх написав князю Меншикову власноручного досить ласкавого листа, в якому запевняв – гроші будуть повернуті».