Окрім цього існував брак будь-якого військового знаряддя. Потрібно докласти зусиль, щоб уявити, наскільки погано в той час була озброєна наша армія. Будь-яка громадська школа в Англії мала більше зброї, ніж ми. Біда з озброєнням була настільки масштабною, що про це варто розповісти докладніше.
На цій ділянці фронту вся артилерія складалася з чотирьох мінометів, і на кожен припадало по п’ятнадцять снарядів. Вони, звісно, були надто цінними, щоб з них стріляти, а тому їх усі тримали в Алькуб’єрре. Були й кулемети з розрахунку один на п’ятдесят чоловік. Кулемети були старими, однак з них можна було прицільно стріляти з відстані трьохсот-чотирьохсот метрів. Окрім того у нас були гвинтівки, але теж такі старі, що годились хіба лише на брухт. Гвинтівки були трьох типів. Перший тип — довгий «Маузер», який рідко траплявся «молодшим» за двадцять років, від їхніх прицілів було стільки ж користі, як від зламаного спідометра, до того ж нарізи були страшенно іржавими. Однак з десяти гвинтівок траплялася одна не така вже й погана. Далі, був ще короткий «Маузер», mousąueton, по суті, кавалерійська зброя. Ці гвинтівки були популярнішими за інших, оскільки були легшими й ними було зручніше користуватися в окопах, а ще тому, що були відносно новими й здавалися справними. Насправді ж фактично від них не було жодної користі, їх наново збирали з різних частин, жоден затвор не підходив до гвинтівки, три чверті з них клинили вже після п’яти пострілів. Були ще вінчестери. З них зручно стріляти, проте постріли були дуже неточними, бракувало обойм, тож перед кожним пострілом їх слід було перезаряджати. Набоїв не вистачало, кожен солдат на фронті отримував лише п’ятдесят штук, ще й дуже низької якості. Виготовлені в Іспанії, патрони набивалися у раніше використані гільзи, а тому навіть найкращі гвинтівки давали осічку. Мексиканські набої були значно кращої якості, а тому використовувалися для кулеметів. Найкращими з-поміж усіх набоїв були німецькі — їх ми відбирали у полонених та дезертирів, а тому їх на всіх не вистачало. Про всяк випадок я завжди тримав у кишені обойму німецьких і мексиканських набоїв. Проте, як засвідчувала практика, коли такий випадок наставав, я рідко стріляв з гвинтівки, бо побоювався, що вона вийде з ладу, і мені доведеться використати й без того дорогі набої.
У нас не було касок, багнетів, а надто револьверів та пістолетів, а одна граната припадала на п’ятьох чи десятьох чоловік. Замість гранати в той час використовували те, що називалось «граната НОА[9]», яку виготовляли анархісти в перші дні війни. Зроблена вона була за принципом гранати Міллса, проте чека утримувалася не шпилькою, а мотузкою. Слід було розірвати мотузку, а тоді хутко позбутися гранати. Недарма казали, що ці гранати «неупереджені» — вбивали і того, хто їх кидав, і того, в кого кидали. Були й інші види гранат, дещо примітивні, але зате безпечніші — для того, певна річ, хто їх кидав. Лише в кінці березня мені трапилась граната, яку не страшно було кидати.
Окрім озброєння ми відчували брак інших необхідних на війні речей. У нас не було мап, не було схем розташування. Геодезисти досі повного мірою не вивчили Іспанію, тож єдині детальні мапи були виключно старими військовими, та й ті належали зараз фашистам. Ми не мали далекомірів, зорових труб, перископів, польових біноклів, не беручи до уваги декількох приватних, сигнальних ракет, кусачок, інструментів для зброярів чи навіть для чищення зброї. Здавалось, іспанці ніколи не чули, що зброю слід протирати, і дуже дивувалися коли я майстрував потрібний для цього інструмент. Якщо ти хотів почистити свою гвинтівку, її слід було віднести сержантові, в якого був довгий мідний шомпол, що вже зігнувся й нещадно дряпав наріз. Не було навіть спеціального мастила. Гвинтівки змащували оливковою олією, коли вона була. Часом я змащував свою гвинтівку вазеліном, кольдкремом або й жиром. Не було ламп, електричних ліхтариків, і мені здається, що в цей час на нашій ділянці взагалі не було такої речі, як електричний ліхтарик, його можна було придбати лише в Барселоні, та й то з великими труднощами.
Час минав, поміж пагорбами гуркотіли поодинокі постріли гвинтівок, і я зі скептицизмом замислився, чи може щось трапитися, аби принести трохи життя чи радше смерті в цю абсурдну війну. Ми воювали не з ворогом, а з пневмонією. Коли окопи розташовані на відстані п’яти сотень ярдів, убити нікого не можливо, хіба цілком випадково. Були, звісно, нещасні випадки, проте більшість із них траплялися через недбалість. Якщо я не помиляюся, то перші п’ять чоловіків, яких я побачив пораненими, отримали рани від власної ж зброї. Не скажу, що вони зробили це навмисне, ні, просто випадково, з необережності. Наші зношені гвинтівки були небезпечними. Деякі могли стрельнути, якщо приклад вдарявся об землю. Я на власні очі бачив, як один солдат таким чином прострелив собі руку. А в темряві новобранці частенько стріляли один в одного. Якось, коли вже почало сутеніти, вартовий вистрілив у мене з відстані двадцяти метрів, проте схибив. Тільки Богові відомо, скільки разів іспанська «влучність» рятувала моє життя. Якось я пішов у розвідку, а оскільки стояв туман, то я завбачливо попередив про це командира. Проте, повертаючись назад, я зачепився за кущ, тож вартовий злякався й заверещав, що йдуть фашисти. І тут я собі на радість почув, як командир віддав наказ без вагань стріляти у мій бік. Звичайно, я ліг, і кулі пролітали наді мною. Ніщо на світі не переконає іспанця, а надто молодого й запального, що вогнепальна зброя — річ небезпечна. Минув час, і я фотографував кулеметників, що стояли обіч своїх кулеметів, націлених просто на мене.