Надії на справжній бій поки не було. Коли ми вийшли з Монте Почеро, я порахував свої патрони й зрозумів, що за три тижні вистрілив усього тричі. Кажуть, щоб убити людину, потрібна тисяча куль, отож мені знадобиться двадцять років, щоб нарешті вбити першого фашиста. В Монте Оскуро лінія фронту була ближче і стріляли там частіше, проте я майже певен, що ніколи ні в кого не влучив. Чесно кажучи, у цей період і на цьому фронті справжньою зброєю був мегафон, а не гвинтівка. Ми не мали змоги вбити ворога, тож просто кричали на нього. Це настільки незвичний метод ведення війни, що варто на ньому зупинитися.
Коли вороги були достатньо близько, ми завжди перегукувались. Ми кричали: «Fascistas — maricones», вони відповідали: «Viva Espana! Viva Franco[14]!». Або ж, якщо вони напевне знали, що навпроти англійці, то обов’язково кричали: «Go home, you English! We don’t want foreigners here[15]!» Урядові війська розробили цілу техніку вигукування пропагандистських гасел, щоб підривати бойовий дух ворога. Принагідно обирали чоловіків, зазвичай кулеметників, і видавали їм мегафони. Загалом, вони вигукували заздалегідь вивчені фрази, сповнені революційної пропаганди, в яких фашистським солдатам пояснювалось, що вони — усього лише найманці капіталізму і що воюють вони проти свого ж класу, а тому мусять перейти на наш бік тощо. Гасла ці повторювалися знову й знову, мегафон хлопці передавали естафетою, інколи таке дійство могло тривати протягом усієї ночі. Поза сумнівом, пропаганда була дієвою, всі погоджувалися, що саме завдяки їй у фашистів з’являлися дезертири. Якщо подумати, то нещасного вартового, який на морозі цокотить зубами, колись був членом профспілки соціалістів чи анархістів, а тепер його насильно мобілізовано, цілком може переконати гасло, що знову й знову лунає у крижаному мороці: «Не воюйте проти свого класу». Єдине питання: стати дезертиром чи не стати дезертиром. Звичайно, такі методи зовсім не схожі на англійську концепцію ведення війни. Мушу визнати, коли я вперше познайомився з такою тактикою, вона мене здивувала і вразила. Оце так вигадали — замість того, щоб стріляти у ворога, навертати його на свій бік! Тепер я певен, що з будь-якого погляду це була розумна стратегія. У звичайній позиційній війні, коли немає артилерії, надзвичайно складно завдати багатьох ударів ворогу, не отримавши стільки ж самим. Якщо ви зможете зупинити хоч скількись людей, змусивши їх дезертирувати, то це вже добре. По суті, дезертири кращі, ніж трупи, з них можна витягти інформацію. Але спочатку ми були розчаровані, нам здавалося, що іспанці просто не сприймають цю війну всерйоз. Чоловік, який ходив кричати на пост ОСПК праворуч від нас, був майстром своєї справи. Інколи, замість того, щоб кричати революційні гасла, він просто розповідав фашистам, що нас годували краще, ніж їх. Звичайно, його розповідь про раціон республіканців була дуже прикрашена. «Грінки з маслом! — Голос його громом котився долиною. — Ми зараз їстимемо грінки з маслом! Смачні такі грінки з маслом!» Не сумніваюся, що останніми тижнями, а то й місяцями він, як і решта нас, в очі не бачив ані масла, ані грінок, проте в цю морозяну ніч звістка про грінки з маслом змусила рот не одного фашиста наповнитися слиною. У мене й самого слинка потекла, хоч я і знав, що це — нахабна брехня.
Якось у лютому ми побачили ворожий літак. Як і завжди, витягли кулемет на відкрите місце, підняли дуло й вляглися на спину, аби краще прицілитись. Наші позиції стояли ізольовано, тож їхнє бомбардування було неефективним, і зазвичай ті нечисленні фашистські літаки, що пролітали над нами, робили коло, аби уникнути кулеметного вогню. Цього ж разу літак пролетів просто над нами, але надто високо, тож не було сенсу стріляти. З літака випали не бомби, а щось біле і блискуче, що, падаючи, переверталось і кружляло у повітрі. Декілька цих штук залетіли в наш табір. Це була фашистська газета «Геральдо де Араґон», що повідомляла про захоплення Малаги.
Тієї ночі фашисти здійснили напад, щоправда, не зовсім успішний. Щойно я, ледь живий від утоми, приліг подрімати, як почув зловісний посвист куль, і хтось прокричав в окоп, що нас атакують. Я схопив свою гвинтівку і побіг на пост, що був просто на вершині нашої позиції обіч кулемета. Надворі панувала цілковита темрява й стояв диявольський гуркіт. На нас лився вогонь з п’яти, як мені тоді здалося, кулеметів, а ще пролунала низка потужних вибухів фашистських гранат, які вони, ідіоти, кидали просто біля свого бруствера. На вулиці — глупа ніч. Ліворуч від нас у долині я побачив зеленкуваті спалахи від пострілів гвинтівок, де невеличка група фашистів, ймовірно патрульних, вступила у бій. Навколо пролітали кулі, повсякчас було чути їхнє дзижчання. Над нами просвистіли декілька снарядів, але вони впали далеко і, як часто було на цій війні, так і не вибухнули. Я страшенно злякався, коли почув звук іншого кулемета, що стріляв з вершини пагорба позаду нас. Згодом з’ясувалося, що цей кулемет підтримував нас, але тоді мені здалося, що нас оточили. Наш кулемет заклинило, все через ті дурні неякісні набої, ще й годі було знайти шомпол у непроглядній темряві. Очевидно, не залишалося нічого іншого, окрім як сумирно стояти й чекати, поки нас застрелять. Іспанські кулеметники вважали нижче своєї гідності прикриватись, натомість навмисне наривалися на кулі, тож я мусив робити так само. Епізод не дуже значний, проте досвід цікавий. Я вперше потрапив під реальний обстріл і мушу визнати, хоч мені й соромно, що я був страшенно наляканий. Я помітив, що під сильним вогнем завжди боїшся. Боїшся не того, що в тебе влучать, а того, що не знаєш, куди саме. Все гадаєш і гадаєш, куди ж та куля поцілить, і буквально всім тілом відчуваєш свою вразливість.