Коли я тільки прибув до Іспанії, то не лише не цікавився політичними підтекстами, але й нічого в них не тямив. Знав, що йде війна, а що за війна — не розумів. Якби мене запитали, чому я долучився до ополченців, то я б відповів: «Воювати проти фашистів». А якби запитали: «За що ти воюєш?», я б відповів «За загальну порядність». Я прийняв версію, подану в журналах «Ньюз Кронікл» та «Нью Стейтсмен», які запевняли, що ця війна — захист цивілізації від маніакального повстання армії полковника Блімпа, який служить Гітлеру. Мене приваблювала революційна атмосфера Барселони, проте я не намагався зрозуміти її витоків. Що стосується калейдоскопа партій та профспілок з нудними назвами — ОСПК, РПМЄ, ФАІ[16], НКП[17], ВСТ[18], КМІ[19], ОСМ[20], МАТ[21], то вони мене неймовірно дратували. На перший погляд скидалось, ніби Іспанія захворіла на скорочення. Я знав, що служу в якомусь підрозділі, що мав назву РПМЄ (я долучився до РПМЄ лише тому, що прибув до Барселони з паперами від Лейбористської партії), проте я не усвідомлював, що між політичними партіями така велика різниця. В Монте Почеро, вказавши на позиції ліворуч від нас, мені сказали: «Це соціалісти» (мався на увазі ОСПК) і я здивовано запитав: «А хіба ми тут не всі соціалісти?» Мені здавалося нісенітницею те, що люди, які борються за своє життя, діляться на різні політичні партії. Моя позиція була такою: чому не можна відкинути всі ці політичні дурниці й просто воювати? І звичайно, це була правильна «антифашистська» позиція, яку в наші голови ретельно втовкмачували англійські газети, головним чином саме для того, щоб люди не змогли осягнути справжньої суті цієї війни. Проте в самій Іспанії, а надто в Каталонії, усе сприймалось абсолютно однозначно. Рано чи пізно кожен, часом навіть несвідомо, ставав на той чи інший бік. Навіть якщо тобі байдужі політичні партії та їхні конфлікти, очевидно, що усе це стосувалося долі й життя кожного. В ополченні ви були солдатом, що воює проти Франко, а ще пішаком у великій боротьбі, що точилася між двома політичними теоріями. Коли я визбирував хмиз на схилах пагорбів, міркуючи, що це насправді — війна, чи просто вигадка «Ньюз Кронікл», коли ховався від кулеметного вогню комуністів під час повстань у Барселоні, коли нарешті тікав з Іспанії, а поліція йшла за мною по п’ятах, — усе це коїлось зі мною лише тому, що я служив у РПМЄ, не в ОСПК. Ось, виявляється, яка велика різниця криється у цих скороченнях!
Аби зрозуміти маневри уряду, слід пригадати, як почалася війна. Коли 18 липня розпочалися бої, мабуть, кожен антифашист у Європі відчув полегшення й надію. Бо, очевидно, принаймні тут демократія повстала проти фашизму. Протягом минулих років так звані демократичні країни поступалися перед фашизмом. У Маньчжурії японцям дозволили робити все, що вони хотіли. Гітлер отримав владу і заходився розправлятися з політичними опонентами найрізноманітніших політичних поглядів та напрямків. Муссоліні бомбардував абісинців, а в цей час п’ятдесят три нації (якщо я не помиляюсь) вимкнули свої благочестиві «мікрофони». Так ось, коли Франко намагався скинути лівий уряд, іспанський народ повстав проти нього, чого ніхто не очікував. Здавалось, а ймовірно, так воно й було насправді, настав переломний момент.
Але було ще декілька моментів, яких ніхто не зауважив. По-перше, Франко не можна порівнювати з Муссоліні чи Гітлером. Його повстання було військовим заколотом, який підтримали аристократія та церква, а головне, що на самому початку це була спроба не стільки насадити фашизм, скільки відновити феодалізм. Це означало, що проти Франко виступив не лише робітничий клас, а й різні верстви ліберальної буржуазії — саме ті люди, які підтримують фашизм, коли він проявляється у сучаснішій формі. Ще важливішим був той факт, що іспанський робітничий клас, як ми могли помилково думати в Англії, протистояв Франко не заради «демократії та збереженню статусу кво». Ні, їхній спротив супроводжувався — можна навіть сказати був — чітко вираженим революційним повстанням. Селяни захопили землю, більшість заводів і майже весь транспорт перейшли у власність профспілок, церкви було зруйновано, священиків вигнали або й убили. Підбурювана духівництвом, газета «Дейлі Мейл» представляла Франко як патріота, котрий звільняє країну від злодійської банди «червоних».
17
Національна конфедерація праці (Confederación Nacional del Trabajo, CNT —
20
Об’єднана соціалістична молодь (Juventudes Socialistas Unificadas, JSU —
21
Міжнародна асоціація трудящих (Asociación Internacjonał de los Trabajadores, AIT —