[24]. По-третє, проголошуючи свою нереволюційну політику, комуністи змогли схилити на свій бік усіх тих, кого лякали екстремісти. Наприклад, заможніших селян було легко об’єднати у боротьбі проти колективізаційної політики анархістів. Спостерігалося також неймовірне зростання кількості членів комуністичної партії. І це зростання відбувалося головним чином за рахунок представників середнього класу — крамарів, службовців, військових та заможних селян. Насправді війна велася за участі трьох сторін. Боротьба проти Франко мусила тривати, проте одночасною метою уряду було отримати такий самий вплив, який мали профспілки. Це робилося за допомогою незначних кроків — політики уколів шпилькою, як її часом називали, що було не так уже й необдумано. Загального контрреволюційного руху не існувало, а тому до травня 1937 року зовсім не обов’язково було застосовувати силу. Робітників завжди можна було переконати одним, цілком очевидним аргументом: «Якщо ви не зробите цього, того і ще чогось, то ми просто програємо війну». В будь-якому разі, виявлялося, що військова необхідність могла змусити робітників відмовитися від завойованого 1936 року. Проте цей аргумент діяв безвідмовно, оскільки найменше революційні партії бажали програти війну. У випадку програшу демократія, революція, соціалізм, анархізм втрачали будь-який сенс. Анархісти, єдина численна революційна партія, що мала реальний вплив, були змушені поступатися крок за кроком. Процес колективізації було зупинено, місцеві комітети розпущено, робітничі патрулі знищено, а роботу довоєнної поліції (значно посиленої та добре озброєнної) відновлено, ключові галузі промисловості, що були під контролем профспілок, прибрав до рук уряд (захоплення барселонської телефонної станції, що призвело до травневого побоїща, було лише одним з епізодів у цьому процесі). І нарешті, найважливіше, загони робітничого ополчення, сформовані профспілками, були поступово розформовані й стали частиною Народної армії, «неполітичного» напівбуржуазного формування, з диференційованою формою оплати, привілейованою офіцерською кастою і таким іншим. За тих умов це був справді рішучий крок. У Каталонії це трапилося пізніше, ніж в інших областях Іспанії, оскільки революційні партії були найсильнішими саме тут. Очевидно, що для робітників єдиною гарантією збереження своїх завоювань було тримати хоч якісь збройні формування під своїм контролем. Як і завжди, реформування ополченських загонів проводилося задля військової ефективності. Ніхто й не заперечував, що була необхідна ґрунтовна військова реорганізація. Однак було цілком можливо реорганізувати загони ополченців і зробити їх ефективнішими, залишивши під прямим контролем профспілок. Відтак основною метою цих змін було позбавити анархістів власної армії. До того ж демократичний дух ополчення сприяв зародженню революційних ідей. Комуністи це чудово розуміли і тому безнастанно критикували принцип рівної платні для всіх рангів військових, який сповідували РПМЄ та анархісти. Відбувалася всеохопна й навмисна «буржуаїзація», себто знищення духу рівності, що панував у перші місяці революції. Все відбувалося дуже швидко, тож люди, які протягом декількох місяців не були в Іспанії, зізнавалися, що їм видавалося, ніби вони прибули в абсолютно іншу країну. Країна, на перший погляд робітнича, насправді просто на очах перетворювалася на звичайну собі буржуазну республіку із стандартним поділом на заможних і бідних. Уже восени 1937 року «соціаліст» Негрін публічно заявляв: «Ми поважаємо приватну власність», а депутати кортесів, які ще на початку війни тікали з країни через підозри у співпраці з фашистами, поверталися до Іспанії. Увесь цей процес доволі легко зрозуміти, якщо згадати, що його породив тимчасовий альянс буржуазії та робітників проти фашизму. Цей альянс, відомий як Народний фронт, насправді є альянсом ворогів, і цілком можливо, що результатом його існування завжди було поглинання однієї сторони іншою. Єдиною неочікуваною іспанською рисою стало те, що серед партій, які були на боці уряду, комуністи перебували не на крайніх лівих, а на крайніх правих позиціях. Насправді це не мусить дивувати, оскільки тактика комуністичних партій в інших країнах, особливо у Франції, з наочністю свідчить, що до офіційного комунізму слід ставитись, принаймні тепер, як до цілком антиреволюційної сили. Вся політика Комінтерну нині підпорядковується (враховуючи ситуацію у світі, це можна зрозуміти) обороні СРСР і залежить від системи військових альянсів. Зокрема, альянс СРСР з Францією, капіталістично-імперіалістичною країною. Причому, якщо французький капіталізм ослабне, цей альянс нічого не дасть росіянам, а тому комуністична політика у Франції мусить бути антиреволюційною. Це означає, що французькі комуністи не лише марширують під триколором та співають «Марсельєзу», але, що найважливіше, занедбали агітацію на території французьких колоній. Не минуло і трьох років, відколи Торез, секретар комуністичної партії Франції, заявив, що французьких робітників ніколи не змусять воювати проти їхніх німецьких товаришів[25]. Зараз Торез — один з найкрикливіших патріотів у Франції. Ключем до розуміння стратегії поведінки комуністичної партії в будь-якій країні є потенційні або справжні військові зв’язки цієї країни з СРСР. Наприклад, в Англії становище поки непевне, а тому англійська комуністична партія досі залишається ворожою до національного уряду й виступає проти переозброєння. Однак, якщо Велика Британія вступить в альянс або підпише військову угоду з СРСР, то англійські комуністи, як і французькі, не матимуть іншого вибору, окрім як стати справжніми патріотами та імперіалістами. Перші ознаки цього вже очевидні. В Іспанії комуністична «лінія», поза сумнівом, залежала від того, що Франція, союзниця Росії, аж ніяк не хотіла мати революційного сусіда й зробила б усе можливе й неможливе, аби відвернути звільнення Іспанського Марокко. Поширюючи свої казочки про фінансовану Москвою червону революцію, «Дейлі Мейл» тепер помилялась навіть більше, ніж зазвичай. Насправді ж, саме комуністи запобігли революції в Іспанії. Згодом, коли праві сили отримали повний контроль, комуністи виявили навіть більший запал у пошуку й знищенні революційних лідерів, аніж ліберали[26].
вернуться
На Араґонському фронті перебували здебільшого війська анархістів, і саме тому там було мало російської зброї. До квітня 1937 року єдиною російською зброєю, яку я бачив на власні очі, був автомат, не беручи до уваги декількох літаків, що, одначе, могли й не бути російськими (прим, упорядника оригінального видання).
вернуться
У Палаті депутатів, березень 1935 року (прим, упорядника оригінальної видання).
вернуться
Про взаємодію між партіями на боці уряду читайте в книжці Франца Боркенау «Іспанська арена боротьби». Це найкваліфікованіша розповідь про іспанську війну (прим, упорядника оригінального видання).