І ось, комуністи казали, що ми троцькісти, фашисти, зрадники, вбивці, боягузи, шпигуни й таке інше. Мушу визнати — приємного в цьому було мало, особливо якщо подумати про тих, хто був відповідальним за ці брехні. Повірте, не надто приємно бачити, як з окопу на ношах виносять п’ятнадцятирічного іспанського хлопчака із застиглим обличчям, і думати про пещених писак з Лондона чи Парижа, які у своїх памфлетах зображають його перелицьованим фашистом. Найжахливішим у війні є те, що всі пропагандистські гасла, верески, брехня й ненависть ідуть від тих, хто навіть не воює. Бійці ОСПК, з якими я познайомився на фронті, комуністи з Інтернаціональних бригад, яких я час від часу зустрічав, не називали мене троцькістом чи зрадником. Ні, це вони залишали журналюгам у тилу. Ті, хто писав памфлети й ганьбив нас у газетах, насправді сиділи собі вдома чи принаймні в редакціях своїх газет у Валенсії, за сотні кілометрів від куль і багна. Окрім брехні, що звучала у міжпартійних сварках, усю звичну для війни писанину про власний героїзм, ницість противника тощо базграли люди, які й не воювали зовсім і які, у більшості своїй, ладні були накивати п’ятами ще до початку бою. Сумно, але війна все ж навчила мене, що ліві газети брешуть не менше, ніж праві[28]. Я вважав, що з нашого боку — урядового — війна зовсім не скидалась на звичайну, імперіалістичну війну. Проте характер пропаганди не дозволяв так думати. Ледве встигли розпочатися бої, як праві й ліві газети одночасно видали на-гора однакову порцію помиїв та брехні. Ми всі пам’ятаємо малюнок у «Дейлі Мейл»: «ЧЕРВОНІ РОЗПИНАЮТЬ ЧЕРНИЦЬ». Тим часом у «Дейлі Воркер» були переконані, що іноземний легіон Франко «складався з убивць, торгівців жінками, наркоманів і наволочі з усієї Європи». Вже у жовтні 1937 року «Нью Стейтсмен» пригощав нас байками про фашистські барикади, збудовані з живих дітей (вочевидь, не найзручніший матеріал), а пан Артур Бриант навіть стверджував, що «відпиляти ноги крамарю-консерватору» в Іспанії — «звична справа». Люди, які таке писали, ніколи не воювали, можливо, вони навіть вірили, що така писанина — все одно, що участь у війні. Всі війни однакові: солдати воюють, журналісти розпатякують, і жоден патріот навіть не наблизиться до окопу на передовій, окрім хіба що під час нетривалих пропагандистських турів. Інколи мені стає легше від думки, що літаки змінять умови війни. Можливо, коли розпочнеться наступна війна, ми побачимо безпрецедентне явище в історії — ура-патріота з кулею в грудях.
Для журналістів будь-яка війна — привід заробити. Ця не була винятком. Різниця полягала в тому, що, незважаючи на те, що журналісти найчастіше приберігають найбільш образливі вирази для ворога, комуністи та РПМЄ тепер більше паскудили одні одним, а не фашистам. Проте я не міг сприймати все це серйозно. Мене дратувала й викликала огиду міжпартійна гризня, але насправді це мало вигляд побутової сварки. Я не вірив, що ці сварки здатні щось змінити чи що в політиці цих партій були непримиренні розбіжності. Я усвідомив, що комуністи й ліберали налаштовані не дати революції розпочатися. Не зрозумів я лише того, що вони зможуть повернути її назад.
На це була своя причина. Увесь час я проводив на передовій, де соціальна і політична атмосфери не змінювались. Я покинув Барселону на початку січня, і до кінця квітня в мене не було відпустки. І весь цей час, насправді навіть довше, на ділянці Араґонського фронту, що її контролювали РПМЄ та анархісти, умови залишалися незмінними, принаймні на перший погляд. Революційна атмосфера була такою ж самою, як я її застав уперше. Генерали й рядові, селяни й ополченці досі були рівними, всі отримували однакову платню, носили однаковий одяг, їли однакову їжу й звертались один до одного «ти» або «товариш» і ніяк інакше. Не було керівників, не було підлеглих, жебраків, проституток, юристів, священиків, не було улесливості або салютування. Я дихав повітрям рівності. А ще я був таким простаком, що вірив — таке повсюди в Іспанії. Я не розумів, що був випадково ізольований поміж найбільш революційно налаштованої частини робітничого класу.
28
Єдиний виняток — газета «Манчестер Ґардіан». Працюючи над цією книжкою, я опрацював безліч англійських газет і зробив висновок, що з-поміж серйозної преси, лише «Манчестер Ґардіан» гідна поваги за свою чесність