Під зовнішньою розкішшю та дедалі глибшою бідністю, під удаваними веселощами на людних вулицях з квітковими ятками, кольоровими стягами, плакатами з пропагандистськими гаслами визрівало жорстоке політичне суперництво й ненависть. Люди різних політичних поглядів і вподобань пророкували: «Бути біді». Небезпека була простою та цілком зрозумілою — антагонізм між тими, хто прагнув розвитку революції, й тими, хто хотів її припинити чи попередити, а отже, боротьба точилася між анархістами й комуністами. У Каталонії не було іншої політичної влади, окрім влади ОСПК та їхніх ліберальних союзників. Але понад те, існувала ще непевна сила — НКП, гірше озброєна та менш свідома своїх прагнень організація, зате потужніша через свою чисельність і панівні позиції у різноманітних ключових галузях промисловості. Така розстановка сил таїла в собі небезпеку. З погляду ОСПК, перше, що слід було зробити для убезпечення та посилення власної позиції, це забрати зброю з рук робітників-членів НКП. Як я вже раніше казав, саме це мав на меті рух, спрямований на розпуск ополченців. Водночас відновили, а також посилили й озброїли довоєнні формування поліції, цивільної гвардії тощо. Це могло означати лише одне. Наприклад, цивільна гвардія була жандармерією звичайного типу, яка вже майже століття охороняла заможний клас. Тим часом вийшла постанова, що зобов’язувала приватних осіб здати всю наявну зброю. Звичайно, цей наказ не виконувався — зброю в анархістів забрати можна було лише силою. Протягом цього періоду ширилися чутки, через цензуру в пресі завжди незрозумілі і суперечливі, про незначні сутички по всій Каталонії. В різних місцях озброєна поліція здійснювала напади на опорні пункти анархістів. У Пугсерді, що на кордоні з Францією, загін карабінерів послали захопити митницю, яку до того контролювали анархісти. Було вбито відомого анархіста Антоніо Мартіна[30]. Схожі випадки трапилися у Фігерасі і, здається, Таррагоні. На околицях Барселони в робітничих районах відбулись бої. Члени НКП та ВСТ уже деякий час убивали один одного. Часом після вбивств організовували пишні похорони, які навмисне спрямовувалися на розпалювання політичної ворожнечі. Дещо раніше було вбито одного з членів НКП, і в жалобній ході йшли сотні тисяч людей. Наприкінці квітня, одразу після того, як я прибув до Барселони, був убитий Ролдан, видатний член ВСТ, і підозрювали в цьому когось із НКП. Уряд наказав зачинити всі крамниці і влаштував помпезну жалобну ходу, яка складалася переважно з військових Народної армії. Хода була такою масовою, що до призначеного місця йшли протягом двох годин. Я спостерігав за нею без особливого ентузіазму з вікна свого готельного номера. Цілком очевидно, що так званий похорон був лише демонстрацією сили. Мовляв, якщо це триватиме й далі, може бути кровопролиття. Тієї ж ночі нас із дружиною розбудили постріли на площі Каталонії, за сто чи двісті метрів від готелю. Наступного дня ми дізналися, що застрелили члена НКП і зробив це, ймовірно, хтось із ВСТ. Звісно, ці вбивства могли влаштувати й агенти-провокатори. Про ставлення іноземної капіталістичної преси до комуністично-анархістських чвар можна судити з того, що вбивство Ролдана набуло широкого розголосу, а про наступне всі мовчали.
Наближалося перше травня, й точилися розмови про проведення величезної демонстрації, в якій братимуть участь НКП та ВСТ. Лідери НКП, більш помірковані від своїх послідовників, працювали над примиренням із ВСТ, оскільки основною метою їхньої політики було об’єднання обох блоків в єдину коаліцію. За їхнім задумом, НКП та ВСТ мали пройти разом єдиним строєм, демонструючи солідарність. Проте в останній момент демонстрацію скасували. Зрозуміло, що вона могла спричинити повстання. Отож, першого травня нічого не відбулося. Виникло дивне відчуття — Барселона, так зване революційне місто, було єдиним нефашистським містом Європи, де не святкувався цей день. Проте мушу визнати, що я відчув полегшення. Загони Лейбористської партії мали йти разом з РПМЄ, і всі чекали біди. Мені зовсім не хотілося вплутуватись у дурні вуличні бійки. Марширувати вулицею, вимахувати червоним стягом із закличними гаслами, а тоді загинути від кулі, випущеної незнайомцем з вікна горішнього поверху — ні, мені зовсім не хотілося так померти.
30
Після смерті Орвелла знайдено виправлення: «Мені кажуть, що інформація, подана у цій примітці, не відповідає дійсності»