Захоплення телефонної станції стало лише сірником, що запалив заздалегідь налаштоване вогнище. Можливо, відповідальні за це не розуміли, до чого може призвести такий крок. Кажуть, за декілька днів до вищезгаданих подій каталонський президент Компані жартома зазначив, що анархісти з усім змиряться[35]. Проте з його боку це було нерозумно. Протягом останніх місяців в різних частинах Іспанії трапилася низка озброєних сутичок між комуністами та анархістами. Ситуація у Каталонії, а особливо в Барселоні, була напружена, що вже призвело до вуличних зіткнень та протистоянь. Несподівано місто облетіла новина, що озброєні чоловіки напали на будівлі, які під час липневих боїв захопили робітники і які були для них дуже важливими. Не варто забувати, що робітники не любили цивільних гвардійців. Для цілих поколінь «la guardia» була уособленням влади землевласника і хазяїна. А ще гвардійців ненавиділи, бо підозрювали, і цілком виправдано, у лояльності до фашистів[36]. Ймовірно, що емоції, які протягом декількох годин спонукали людей вийти на вулиці, були такими самими, як ті, що на початку війни спричинили спротив бунтівним генералам. Звичайно, можна посперечатися, чи мусили робітники НКП без опору здавати телефонну станцію. Відповідь ґрунтуватиметься на ставленні до централізованого уряду та контролю робітничого класу. Можна сказати так: «Робітники НКП мали слушність. Але оскільки йшла війна, не слід було зчиняти бійку в тилу». Я з цим повністю погоджуюсь. Будь-які чвари були на руку Франко. Що насправді пришвидшило початок протистоянь? Можливо, уряд і не мав права захоплювати телефонну станцію, адже за тих умов це неминуче призвело б до зіткнень. То була провокація, дія, яка означала приблизно таке: «Ваша влада закінчилася, тепер керуватимемо ми». Тож хіба можна було чекати чогось іншого, окрім опору? Якщо давати подіям об’єктивну оцінку, то необхідно зрозуміти, що в такому протистоянні не можна звинувачувати лише одну зі сторін. Чому події висвітлювались однобоко? Все дуже просто — на шпальтах іноземних газет не була представлена позиція іспанських революційних партій. Особливо в англійській пресі треба було довго шукати, перш ніж знайти хоч якийсь схвальний відгук про іспанських анархістів у будь-який період війни. На них систематично зводили наклепи й оббріхували їх, і я знаю з власного досвіду, що неможливо було змусити хоч когось надрукувати матеріал на їхній захист.
Я намагався об’єктивно описати вуличні бої у Барселоні, але у такій справі надзвичайно складно бути об’єктивним. Адже доводиться ставати на той чи той бік, а тому важливо знати, на чиєму ти боці. Звичайно, я неминуче припускався помилок, і не лише у цьому розділі, айв інших. Нелегко об’єктивно й точно викладати факти про іспанську війну, оскільки всі документи мають пропагандистське забарвлення. Мушу попередити про свою упередженість і про можливі помилки. Проте я намагався бути чесним. Моя розповідь кардинально відрізняється від того, що писалося в іноземній пресі, особливо комуністичній. Та все ж важливо знати комуністичну версію подій, оскільки її друкували по всьому світу, пізніше доповнювали, й вона вважається найбільш поширеною.
За версією комуністичної та прокомуністичної преси, вся вина та відповідальність за вуличні бої в Барселоні лежала цілковито на РПМЄ. До того ж події описували не як стихійне повстання, а як сплановану акцію, яку з допомогою ошуканих «екстремістів» РПМЄ організував проти уряду. На додачу до всього це повстання нібито розгорталося за сценарієм фашистів, які віддавали накази з метою розпочати громадянську війну в тилу, відтак паралізувати дії уряду. РПМЄ був «п’ятою колоною Франко» — «троцькістською організацією», що співпрацювала з фашистами. Ось що пише «Дейлі Воркер» (11 травня):
36
3 початком війни цивільні гвардійці ставали на бік сильнішої партії. У декількох випадках, наприклад, в Сантандері, місцеві підрозділи цивільної гвардії повністю перейшли до фашистів