Правда й те, що комуністична преса зазначала, хоча й неохоче, нібито гроші отримували лише лідери РПМЄ, а не рядові члени партії. Однак це була ще одна спроба розділити лідерів партії та її рядових членів. Припускалося, що звичайні члени партії, ополченці знали про змову. Очевидно, що якби Нін, Горкін й інші справді служили фашистам за гроші, то звісно їхні однопартійці дізналися б про це швидше від журналістів в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку. В будь-якому разі, коли заборонили РПМЄ, контрольована комуністами таємна поліція вважала, що винні всі, тому заарештовували кожного, хто мав бодай найменший стосунок до РПМЄ, навіть поранених бійців, медсестер з госпіталю, дружин членів РПМЄ, часом і їхніх дітей.
І ось нарешті 15-16 липня заборонили діяльність РПМЄ, а саму організацію визнали незаконною. Це було першим, що зробив уряд Негріна, коли прийшов до влади у травні. Коли всіх членів виконавчого комітету РПМЄ кинули за ґрати, комуністична преса заявила про розкриття великої фашистської змови. Деякий час комуністична преса всього світу рясніла повідомленнями на цю тему («Дейлі Воркер», 21 червня, підбірка різних іспанських газет):
Одразу після арешту великої кількості головних троцькістів у Барселоні... стали відомі подробиці одного з найбрудніших випадків шпигунства під час війни, а також викриття найбридкішої зради троцькістів... Наявні в поліції документи й зізнання не менш ніж двох сотень заарештованих доводять... і т. д.
Так от, було «доведено», що лідери РПМЄ передавали військові таємниці генералові Франко, підтримували тісний зв’язок з Берліном, а також співпрацювали з таємною фашистською організацією в Мадриді. На додачу до всього виринали неймовірні подробиці про повідомлення, написані невидимим чорнилом, таємничі документи, підписані літерою Н. (Нін), і багато чого іншого.
До чого ж, зрештою, дійшло? Минуло шість місяців, а більшість лідерів РПМЄ і досі у в’язниці, хоча судити їх ніхто не збирається, навіть не було сформульоване звинувачення у комунікації з Франко через радіо. Якби вони й справді були шпигунами, то їх, як інших фашистів, уже давно б розстріляли. Однак так і не було надано жодного доказу, окрім хіба нічим не підтверджених свідчень у комуністичній пресі. Що стосується двох сотень «повних зізнань», то про них ніхто більше нічого не чув. Насправді ж вони існували лише у чиїсь уяві.
Окрім того, більшість членів іспанського уряду відмовилися повірити у висунуті проти РПМЄ звинувачення. Нещодавно кабінет міністрів п’ятьма голосами ухвалив рішення випустити антифашистських в’язнів. Проти було двоє міністрів-комуністів. У серпні до Іспанії прибула міжнародна делегація на чолі з Джеймсом Макстоном, членом англійського парламенту. Метою приїзду стало розслідування звинувачень проти РПМЄ та справи зникнення Ніна. Прієто, міністр національної безпеки, Ірухо, міністр юстиції, Сугазагоїтья, міністр внутрішніх справ, Ортега-і-Ґассет, генеральний прокурор, Прат Ґарсія відмовилися визнати, що лідери РПМЄ винні у шпигунстві. Ірухо додав, що він вивчав матеріали справи, і жоден з так званих доказів не витримує критики, а документ, який нібито підписав Нін, нічого «не означає», тобто насправді є фальшивим. Прієто вважав лідерів РПМЄ відповідальними за травневі вуличні безлади у Барселоні, проте відкидав думку, що вони — шпигуни фашистів. «Найважливіше те, — додавав він, — що арешти лідерів РПМЄ не погоджувались урядом. Усе це робилося поліцією без нашого дозволу, і відповідальність за це несе не очільник поліції, а його оточення, де, як виявилося, багато комуністів». Далі він назвав ще справи, сфабриковані поліцією. Ірухо рішуче заявив, що поліції! стала «квазі-незалежною» й, по суті, перебувала під впливом іноземних комуністичних елементів. Прієто дав зрозуміти делегації, що уряд не може дозволити собі ображати комуністів, оскільки росіяни постачають Іспанії зброю. Коли в грудні прибула наступна делегація на чолі з Джоном Макговерном, членом англійського парламенту, то почула фактично такі ж відповіді. Міністр внутрішніх справ Сугазагоїтья повторив слова Прієто, щоправда, трохи відвертіше. «Ми отримуємо допомогу від Росії, а тому змушені дозволяти те, що нам самим не до вподоби». Ілюстрацією до автономії поліції може слугувати той факт, що навіть маючи на руках наказ, підписаний директором в’язниць та міністром юстиції, пан Макговерн та інші делегати так і не змогли потрапити до однієї з «таємних в’язниць» комуністичної партії в Барселоні[37].
37
Звіти про приїзд обох делегацій можна прочитати у