Вулицями розгулювали озброєні бійці загону швидкого реагування, цивільні гвардійці утримували кафе та інші стратегічні об’єкти. Багато будівель ОСПК досі були закладені мішками з піском та забарикадовані. У різних районах міста тепер стояли контрольні пункти з карабінерами, які зупиняли перехожих і перевіряли їхні документи. Мене попереджали, щоб я не показував свого посвідчення члена РПМЄ, а лише свій паспорт чи лікарняну довідку. Належність солдата до РПМЄ була небезпечною. Бійців РПМЄ, які перебували у відпустці або мали поранення, карали по-своєму — ускладнювали їм отримання заробітної платні. Газета «Ла Баталья» виходила друком, проте ледь животіла під тиском цензури. Це ж стосується «Солідарідад» та інших анархістських газет. Згідно з новим правилом матеріал, що вилучався цензурою, замінювався іншим, тож тепер не залишалося білих плям і неможливо було визначити, вирізалося щось чи ні.
Дефіцит продовольства, що коливався протягом усієї війни, тепер досяг свого апогею. Хліба було дуже мало, під час випікання дешевших сортів домішувалося рисове борошно. Хліб, що видавали солдатам у казармах, мав жовто-сірий колір і скидався радше на шпаклівку. Молока й цукру обмаль, тютюн взагалі, здається, зник, можна було розжитися хіба лише контрабандними сигаретами. А надто бракувало оливкової олії, яку іспанці використовують для найрізноманітніших потреб. Жінки стояли в довгих чергах за оливковою олією, і їх контролювали гвардійці на конях. Цивільні гвардійці полюбляли забавляти себе, заганяючи коней в чергу й змушуючи їх ставати жінкам на ноги. Дрібної решти майже не було, і це всіх дратувало. Срібло було вилучено з обігу, а нових монет поки не ввели. Тому між десятьма сантимами й банкнотою у дві з половиною песети нічого не було, й усі банкноти номіналом менше десяти песет були дуже рідкісними[39]. Для найбідніших це означало значне погіршення ситуації з продовольством. Маючи банкноту номіналом 10 песет, жінка могла годинами стояти в черзі до крамниці, а потім не змогла б нічого купити, оскільки бакалійник не мав решти, а вона не могла дозволити собі витратити всі свої гроші.
Мені важко відтворити тодішню атмосферу, — атмосферу тривоги через плітки, які щоразу несли нову інформацію, цензуру преси та постійну присутність озброєних людей. Її важко відтворити тому, що наразі в Англії не існує нічого, що могло б створити таку атмосферу. В Англії політична нетерпимість не сприймається як даність. Щоправда, існують політичні утиски, проте до певної міри. Якби я був шахтарем, то мені не хотілося б, щоб мій начальник знав, що я — комуніст. Але «пристойний партієць» досі зустрічається рідко, а поняття «ліквідації» чи «знищення» усіх, хто не погоджується з вашою думкою, поки не є нормою. Однак це було природним у Барселоні. «Сталіністи» стали господарями становища, і тому кожен «троцькіст» був у небезпеці, під підозрою. Усі боялися того, чого насправді більше не сталося — нового повстання, вуличних боїв, за які знову звинуватили б РПМЄ та анархістів. Були миті, коли я дослухався, чи не лунають перші постріли. Було таке відчуття, наче місто оповила якась могутня зла свідомість. Усі це помітили і всі коментували. Дивно, але слова у всіх були майже однакові: «атмосфера у місті жахлива. Ми ніби перебуваємо у велетенській божевільні». Але я не беруся стверджувати таке за всіх. Деякі англійці, які пересувалися лише від готелю до готелю, навіть не помітили, що з атмосферою щось не так. Герцогиня Атольська писала («Сандей Експрес», 17 жовтня 1937 року):
Я побувала у Валенсії, Мадриді та Барселоні... і у всіх містах дотримуються ідеального порядку без застосування сили. Готелі, в яких мені доводилось зупинятися, не просто «нормальні» та пристойні, вони розкішні, незважаючи на брак масла й кави.