Коппа не тримали в ізоляції, тож ми легко отримали дозвіл на зустріч з ним. Поки нас вели коридором в’язниці повз залізні двері камер, назустріч нам два гвардійці вивели іспанця — бійця РПМЄ, мого знайомого з передової. Ми зустрілися поглядами і знову непомітно підморгнули один одному. Першим, кого я побачив у в’язниці, був американський ополченець, який кілька днів тому виїхав додому. І хоч з документами у нього все було гаразд, його все одно заарештували на кордоні, можливо тому, що він ще й досі носив вельветові бриджі, як у ополченців. Ми проминули один одного, ніби ніколи й не бачилися. Жахливе відчуття! Я добре його знав, місяцями ми жили в одному окопі, він допомагав нести мене, коли я отримав кулю в шию. Проте я знав, що інакше не можна. Гвардійці всюди мали очі. Було небезпечно впізнати забагато людей.
Так звана в’язниця була насправді підвальним приміщенням крамниці. У кожну з двох кімнаток площею зо двадцять квадратних метрів було набито по сто чоловік. Це місце виглядало достоту як Ньюгейтська в’язниця на малюнках XVIII століття — смердюче сміття, нагромадження людських тіл, жодних меблів — просто гола долівка, одна лава, декілька подертих ковдр, тьмяне світло, на вікнах — залізні віконниці. На брудних стінах нашкрябані революційні гасла: «Хай живе РПМЄ! Хай живе революція!» Сюди приводили усіх політичних в’язнів, арештованих за останні місяці. Навколо стояв оглушливий гомін. Зараз була година відвідування, тож людей напхалося стільки, що важко було й поворухнутись. Майже всі походили з найбідніших прошарків робітничого класу. Жінки дістали небагату їжу, що принесли своїм чоловікам. Серед в’язнів було й декілька поранених, з якими я познайомився у санаторії «Маурин». Двом з них ампутували ноги, одного до в’язниці привезли без милиць, тож він мусив стрибати на одній нозі. Був також хлопчик років дванадцяти, очевидно, дітей також арештовували. У камері жахливо смерділо — так буває завжди, коли юрбу людей зачиняють в одному приміщенні без належних санітарних умов.
Копп ішов назустріч нам, розштовхуючи людей ліктями. Повновиде свіже обличчя майора виглядало так само, і навіть у цьому брудному місці його форма виглядала охайно, а сам він був виголений. Серед ув’язнених був ще один офіцер у формі національної армії. Проштовхуючись крізь стовпище людей, вони з Коппом привітали один одного як належить і цей жест виглядав досить зворушливо. Здавалося, Копп, був у чудовому гуморі: «Гадаю, нас усіх тут перестріляють», — весело сказав він. Від слова «перестріляють» я здригнувся. Нещодавно куля пробила мені шию, і я чудово пам’ятав те відчуття. Неприємно думати, що таке може трапитись із тим, кого ти добре знаєш. Тоді я усвідомив, що всіх ключових фігур РПМЄ, і Коппа також, розстріляють. Щойно поширилися чутки про смерть Ніна, і ми дізналися, що РПМЄ звинувачують у зраді та шпигунстві. Все вказувало на сфабрикований процес і масову бійню лідерів «троцькізму». Жахливо бачити свого друга у в’язниці й не мати змоги йому допомогти. Насправді нічого не можна зробити, немає навіть сенсу звертатися до бельгійської влади, адже, приїхавши сюди, Копп порушив закон своєї країни. Я змушений був доручити розмову своїй дружині — голос до мене ще не повернувся, а писк, що долинав з мого горла, через гамір було не чути. Копп розповів нам про друзів, яких знайшов серед ув’язнених, про охоронців, з-поміж яких траплялися непогані хлопці, але деякі принижували та били боязкіших в’язнів, а ще про їжу, яку правильніше називати «помиями». На щастя, ми принесли трохи поїсти й сигарети. Копп розповів також про документи, які у нього вилучили під час арешту. Серед них був і лист від військового відомства, адресований полковникові, який керував інженерними операціями в армії на сході. Поліція конфіскувала той лист і відмовилася його повернути. Якби ми змогли його повернути, можливо, це змінило б ситуацію.
Я миттю зметикував, що це дуже важливо. Офіційний лист такого рівня з рекомендаціями від міністерства і самого генерала Позаса може підтвердити добре ім’я Коппа. Основною проблемою було довести, що цей лист насправді існував, адже якщо його прочитали в поліції, якийсь йолоп міг його просто знищити. Єдиною людиною, що могла його повернути, був офіцер, якому, власне, й адресувався лист. Копп уже про це подумав, а тому заздалегідь написав листа, якого я мав спробувати таємно винести з в’язниці й відправити. Звичайно, такі справи ліпше й швидше вирішувати особисто. Я залишив дружину з Коппом і поспішив до виходу, а тоді упіймав на вулиці таксі. Я знав — тепер все вирішує час. Було майже о пів на шосту, полковник імовірно йде додому о шостій, але вже до завтра лист може опинитися будь-де, його можуть знищити чи загубити в хаосі, серед маси таких самих документів. Приймальня полковника була у Міністерстві військових справ, біля набережної. Я поспішав сходами нагору, проте черговий перегородив мені шлях багнетом, вимагаючи мої «документи». Я помахав перед ним своїм посвідченням про звільнення. З усього видно, що читати він не умів, отож просто пропустив мене, вражений «таємничим документом». Споруда міністерства мала заплутаний план приміщень, збудованих навколо внутрішнього дворика. На кожному поверсі розташовувалися сотні кабінетів. До того ж ніхто не мав ані найменшого уявлення, де знайти потрібні мені двері. Це ж Іспанія! Я повторював: «El coronel, jefe de ingenieros, Ejercito de Este[41]!». Люди усміхалися і знизували плечима. Усі вказували різні напрямки: піднятися цими сходами, спуститися туди, пройти незліченними коридорами, що насправді нікуди не вели. Час спливав. Я відчував себе наче в нічному жахітті: біганина сходами вгору й вниз, незнайомі люди, погляди у прочинені двері, за якими лежали стоси паперів, стукіт друкарської машинки. Час спливав, а з ним, можливо, і життя.