А якими були наміри їхніх супротивників? Якщо анархісти не збирались вчиняти державного перевороту, то, можливо, цього прагнули комуністи? Можливо; вони одним махом намагалися розчавити владу НКП?
Я в це не вірю, хоч і маю деякі підозри, що все саме так і було. Прикметно, що за два дні в Таррагоні сталося щось подібне (захоплення телефонної станції озброєною поліцією, що отримувала накази з Барселони). Та й у Барселоні напад на телефонну станцію не був поодиноким випадком. Цивільні гвардійці та прихильники ОСПК захоплювали стратегічні об’єкти у різних районах міста якщо не перед початком боїв, то невдовзі після них. Слід пам’ятати, однак, що все це відбувалося не в Англії, а в Іспанії. Барселона — місто з давньою історією вуличних боїв. У таких містах події розвиваються стрімко, люди напоготові, місцевість добре відома, й, почувши постріли, всі, наче вишколені пожежники, миттєво займають свої позиції. Припускаю, що відповідальні за захоплення телефонної станції очікували такого розвитку подій і були готові, хоч і не все сталося так, як вони передбачали. Проте це зовсім не означає, що планувався цілеспрямований напад на НКП. Назву дві причини, чому я не вірю, що супротивники готували широкомасштабні бої:
1. Жодна зі сторін заздалегідь не стягувала військ до Барселони. Боротьба точилася лише між тими, хто уже перебував у Барселоні, себто здебільшого між цивільними та поліцією.
2. Майже одразу закінчилися продукти. Хто служив в Іспанії, чудово знає, що під час війни іспанці добре роблять лише одне — належно годують свої війська. Дуже сумнівно, що хоч одна зі сторін припускала, що вуличні безлади триватимуть тиждень, а то й два. Інакше б вони запасли достатньо харчів.
І нарешті, хто винен?
З цього приводу іноземна антифашистська преса здійняла багато галасу, але, як і завжди, ситуація висвітлювалася однобоко. В результаті вуличні бої у Барселоні описувались як повстання зрадників-анархістів та троцькістів, які «завдали болючого удару в спину урядові» тощо. Але насправді все було не так просто. Усякому зрозуміло, що перебуваючи в стані війни із запеклим ворогом, м’яко кажучи, нерозумно розпочинати внутрішні чвари. Не варто забувати й того, що для сварки потрібні щонайменше двоє, і люди знічев’я барикад не зводять, хіба лише відчуваючи небезпеку та побоюючись провокацій.
Усе почалося, коли уряд видав наказ, що змушував анархістів здати наявну в них зброю. Англійська преса витлумачила цю вимогу по-своєму: на Араґонському фронті зброї катастрофічно не вистачало, проте переправити її туди не могли, оскільки непатріотично налаштовані анархісти утримували зброю у своїх руках. Але ставити питання таким чином — означає абсолютно ігнорувати тодішню ситуацію в Іспанії. Всім було відомо, що анархісти й ОСПК таємно нарощують арсенал зброї, і коли в Барселоні почалися вуличні безлади, це стало цілком очевидним, оскільки ворогуючі сторони мали вдосталь зброї. Анархісти чудово усвідомлювали, що навіть якщо вони здадуть зброю, то ОСПК — найбільша політична сила в Каталонії — залишить свою при собі. Після завершення боїв саме так і сталося. Тим часом на вулицях було повно зброї, так потрібної на фронті, якою звично користувалася «не політична» поліція в тилу. За всім цим крилися непримиренні суперечності між комуністами й анархістами, які в будь-якому разі, рано чи пізно, мали вилитися у збройне зіткнення. З початку війни іспанська комуністична партія значно збільшилася й прибрала до своїх рук майже всю політичну владу. До Іспанії прибули тисячі комуністів з інших країн, які відкрито заявляли про свій намір «ліквідувати» анархістів після перемоги над Франко. За таких умов не варто було очікувати, що анархісти добровільно здадуть зброю, якою вони володіли ще з літа 1936 року.
Захоплення телефонної станції стало лише сірником, що запалив заздалегідь налаштоване вогнище. Можливо, відповідальні за це не розуміли, до чого може призвести такий крок. Кажуть, за декілька днів до вищезгаданих подій каталонський президент Компані жартома зазначив, що анархісти з усім змиряться[35]. Проте з його боку це було нерозумно. Протягом останніх місяців в різних частинах Іспанії трапилася низка озброєних сутичок між комуністами та анархістами. Ситуація у Каталонії, а особливо в Барселоні, була напружена, що вже призвело до вуличних зіткнень та протистоянь. Несподівано місто облетіла новина, що озброєні чоловіки напали на будівлі, які під час липневих боїв захопили робітники і які були для них дуже важливими. Не варто забувати, що робітники не любили цивільних гвардійців. Для цілих поколінь «la guardia» була уособленням влади землевласника і хазяїна. А ще гвардійців ненавиділи, бо підозрювали, і цілком виправдано, у лояльності до фашистів[36]. Ймовірно, що емоції, які протягом декількох годин спонукали людей вийти на вулиці, були такими самими, як ті, що на початку війни спричинили спротив бунтівним генералам. Звичайно, можна посперечатися, чи мусили робітники НКП без опору здавати телефонну станцію. Відповідь ґрунтуватиметься на ставленні до централізованого уряду та контролю робітничого класу. Можна сказати так: «Робітники НКП мали слушність. Але оскільки йшла війна, не слід було зчиняти бійку в тилу». Я з цим повністю погоджуюсь. Будь-які чвари були на руку Франко. Що насправді пришвидшило початок протистоянь? Можливо, уряд і не мав права захоплювати телефонну станцію, адже за тих умов це неминуче призвело б до зіткнень. То була провокація, дія, яка означала приблизно таке: «Ваша влада закінчилася, тепер керуватимемо ми». Тож хіба можна було чекати чогось іншого, окрім опору? Якщо давати подіям об’єктивну оцінку, то необхідно зрозуміти, що в такому протистоянні не можна звинувачувати лише одну зі сторін. Чому події висвітлювались однобоко? Все дуже просто — на шпальтах іноземних газет не була представлена позиція іспанських революційних партій. Особливо в англійській пресі треба було довго шукати, перш ніж знайти хоч якийсь схвальний відгук про іспанських анархістів у будь-який період війни. На них систематично зводили наклепи й оббріхували їх, і я знаю з власного досвіду, що неможливо було змусити хоч когось надрукувати матеріал на їхній захист.
Я намагався об’єктивно описати вуличні бої у Барселоні, але у такій справі надзвичайно складно бути об’єктивним. Адже доводиться ставати на той чи той бік, а тому важливо знати, на чиєму ти боці. Звичайно, я неминуче припускався помилок, і не лише у цьому розділі, айв інших. Нелегко об’єктивно й точно викладати факти про іспанську війну, оскільки всі документи мають пропагандистське забарвлення. Мушу попередити про свою упередженість і про можливі помилки. Проте я намагався бути чесним. Моя розповідь кардинально відрізняється від того, що писалося в іноземній пресі, особливо комуністичній. Та все ж важливо знати комуністичну версію подій, оскільки її друкували по всьому світу, пізніше доповнювали, й вона вважається найбільш поширеною.
За версією комуністичної та прокомуністичної преси, вся вина та відповідальність за вуличні бої в Барселоні лежала цілковито на РПМЄ. До того ж події описували не як стихійне повстання, а як сплановану акцію, яку з допомогою ошуканих «екстремістів» РПМЄ організував проти уряду. На додачу до всього це повстання нібито розгорталося за сценарієм фашистів, які віддавали накази з метою розпочати громадянську війну в тилу, відтак паралізувати дії уряду. РПМЄ був «п’ятою колоною Франко» — «троцькістською організацією», що співпрацювала з фашистами. Ось що пише «Дейлі Воркер» (11 травня):
«Німецькі та італійські агенти, які масово приїхали у Барселону немовби для „підготовки“ сумнозвісного „Конгресу Четвертого Інтернаціоналу“, мали одне важливе завдання. Разом з місцевими троцькістами вони повинні були спровокувати там безлади і кровопролиття, і це дозволило б німцям та італійцям оголосити, що вони „не в змозі здійснювати морський контроль каталонського узбережжя через безлади у Барселоні“, а тому змушені „висадити свої війська в Барселоні“.
Іншими словами, готувалася ситуація, в якій німецькі та італійські уряди могли спокійно висадити будь-які війська на каталонському узбережжі, стверджуючи при цьому, що „роблять це задля підтримання порядку“...
36
3 початком війни цивільні гвардійці ставали на бік сильнішої партії. У декількох випадках, наприклад, в Сантандері, місцеві підрозділи цивільної гвардії повністю перейшли до фашистів