Розділ 12
Ми повернулися на фронт десь за три дні після закінчення вуличних боїв у Барселоні. Після боїв, а особливо після газетних «взаємних компліментів», складно було думати про війну в такому ж наївно-ідеалістичному дусі, як раніше. Я чомусь певен, що будь-хто, провівши бодай декілька тижнів в Іспанії, деякою мірою розчарувався. У пам’яті зринають слова кореспондента, якого я зустрів у свій перший день в Барселоні. Він сказав: «Війна — це афера. Така, як і всі інші». Ці слова мене шокували, і тоді (у грудні) я не повірив йому. І навіть тепер (у травні) це ще досі не було правдою. Хоча тепер скидалося на те, що він таки мав рацію. Кожна війна — це деградація, оскільки такі речі, як особиста свобода й правдива преса, абсолютно несумісні з військовою ефективністю.
Тепер вже можна здогадатися, що станеться далі. Абсолютно очевидно, що уряд Кабальєро буде повалений, і на його місце прийде правий уряд із сильнішим комуністичним впливом (що й сталося за тиждень чи два), який поставить собі за мету раз і назавжди знищити владу профспілок. А потім, коли Франко буде розбито, навіть якщо відкинути проблеми, що постануть з реорганізацією Іспанії, перспективи не виглядали оптимістичними. Стосовно газетної писанини, що це — «війна за демократію», то це звичайне окозамилювання. Ніхто при здоровому глузді не сподівався, що в розділеній та виснаженій війною Іспанії є надія на встановлення демократії, хай навіть такої, як її розуміють в Англії чи Франції. Прийде диктатура, проте уже тепер зрозуміло, що давно втрачено шанси встановити народну диктатуру. Це означало, що загальний рух буде в бік фашизму певного типу. Цей фашизм отримає якусь елегантнішу назву, і буде він, адже це Іспанія, більш гуманним та менш ефективним, ніж, скажімо, у Німеччині чи Італії. Єдиною альтернативою була незмірно гірша диктатура Франко, чи (така ймовірність існувала завжди) війна завершиться поділом Іспанії з реальними кордонами або економічними зонами.
З будь-якого погляду перспективи не надто оптимістичні. Але ж це зовсім не означає, що не варто боротися на боці уряду проти неприкритого й потужного фашизму Франко й Гітлера. Хай би які вади мав повоєнний уряд, режим Франко набагато гірший. Зрештою, робітникам — міському пролетаріату — може бути байдуже, хто виграє, але Іспанія — сільськогосподарська країна, а тому селянам, звичайно, вигідна перемога уряду. Хоча б деякі із захоплених земель залишаться у їхньому володінні, і в цьому разі після розподілу землі на території, що колись належала Франко, навряд чи відновиться кріпацтво, що досі існувало в деяких районах Іспанії. Післявоєнний уряд буде антиклерикальним та антифеодальним. Він відділить церкву від держави — принаймні, на деякий час, та модернізує країну: прокладе дороги, підтримає освіту й охорону здоров’я. Дещо з цього почало втілюватися навіть під час війни. З іншого боку, Франко, якщо не вважати його лише маріонеткою Італії та Німеччини, прив’язаний до великих феодальних землевласників і служить клерикально-військовій реакції. Можливо, Народний фронт і був обманом, але Франко — це анахронізм. Його перемоги бажали лише мільйонери або романтики.
Окрім того, вже рік чи два мені не давало спокою питання міжнародного престижу фашизму і мучило, наче ніжне жахіття. Починаючи з 1930 року фашисти не програли жодного разу. Нарешті настав час їх розбити, і байдуже, хто це зробить. Якби ми зуміли відтіснити Франко та його міжнародних наймитів, це могло б значно покращити ситуацію у світі, навіть якщо б у самій Іспанії настала задушлива диктатура, а її найкращі сини сиділи б у в’язниці. Навіть заради цього варто було виграти війну.
Тоді я бачив речі саме таким чином. Зараз я набагато кращої думки про уряд Негріна, ніж раніше, коли він лише прийшов до влади. Цей уряд з великою мужністю тримав удар та виявляв набагато більше політичної терпимості, ніж можна було собі уявити. Проте я досі вважаю — якщо Іспанія не розпадеться з непередбачуваними наслідками, — то є небезпека, що повоєнний уряд буде фашистським. Знову ж таки, це — моя думка, і як воно буває з багатьма пророцтвами, лише час покаже, чи мав я слушність.
Ми встигли дістатися передової, коли дізнались, що Боба Смайлі заарештували на кордоні, коли той повертався до Англії, його перевезли до Валенсії та кинули до в’язниці. Смайлі перебував в Іспанії з жовтня минулого року. Декілька місяців він працював у штабі РПМЄ, і коли прибули інші члени лейбористської партії, доєднався до лав ополченців. Він три місяці пробув на передовій, а тоді мав повернутися до Англії і взяти участь у пропагандистській кампанії. Лише згодом ми змогли дізнатися за що Боба заарештували. Його тримали в одиночній камері, до якої не міг потрапити навіть адвокат. В Іспанії — принаймні на практиці — не діє habeas corpus[38], тобто вас можуть місяцями тримати у камері, не пред’являючи звинувачення і не проводячи розслідування. Нарешті від одного в’язня, якого на той момент звільнили, ми дізналися, що причиною арешту Боба було «носіння зброї». «Зброєю», як я згодом довідався, були дві примітивні ручні гранати, що використовувалися на початку війни, які він хотів привезти додому й демонструвати на лекціях разом з уламками снарядів та іншими сувенірами. Запалів та вибухівки в гранатах не було, по суті, то були порожні металеві циліндри, абсолютно безпечні. Звісно, так звана зброя стала лише приводом, а справжньою причиною арешту був зв’язок з РПМЄ. Травневі бої в Барселоні щойно закінчилися, і влада на той момент була надзвичайно зацікавлена в тому, щоб не випускати з країни тих, хто міг своїми свідченнями спростувати офіційну версію подій. І ось результат — людей заарештовували просто на кордоні й за менш вагомі причини. Цілком ймовірно, що спочатку Смайлі мали тримати лише декілька днів. Але потрапивши до в’язниці в Іспанії, людина просто залишалася там, байдуже був суд чи ні.
Ми досі перебували поблизу Уески, але нас розмістили правіше — навпроти фашистського редуту, який ми тимчасово захопили декілька тижнів тому. Я тепер був teniente — посада, що відповідала званню другого, лейтенанта у британській армії. Мені підпорядковувалися чоловік тридцять — англійців та іспанців. Мої документи відправили на комісію, проте не знаю, чи прийде підтвердження підвищення. Раніше ополченці відмовлялися приймати підвищене звання, бо це означало збільшення платні й суперечило їхнім ідеям рівності, але тепер це стало обов’язковим. Бенджамін уже став капітаном, Копп чекав присвоєння звання майора. Звичайно, уряд не міг обійтися без офіцерів ополчення, проте жодному з них не давали рангу вище майора, ймовірно з єдиною метою — зберегти найвищі ранги для офіцерів регулярної армії та випускників військових училищ. Як результат, у нашій 29-й дивізії, а також у багатьох інших склалася химерна ситуація, коли командир дивізії, командири бригад та командири батальйонів — усі були майорами.
На фронті нічого не відбувалося. Бій за дорогу до Хаки припинився й не поновлювався аж до середини червня. На нашій позиції основною проблемою були снайпери. Фашистські окопи були на відстані близько ста п’ятдесяти метрів, до того ж розташовувалися вище та оточували нас з двох сторін. Наша лінія формувала клин під прямим кутом. Кут клину був небезпечною точкою, там завжди було повно жертв снайперського вогню. Час від часу фашисти гатили по нас із гранатомета чи чогось подібного. Звук був страхітливий, а надто через те, що його неможливо було вчасно почути й сховатися. Гранати не становили особливої небезпеки, бо залишали по собі вирву не більшу, ніж залізна миска. Ночі стали приємно теплими, а дні пекельно спекотними, заїдали комарі, і, незважаючи на чистий одяг, що ми привезли із собою з Барселони, нас одразу обсіли воші. У спустошених садах на нейтральній території вкривалися ягодами вишні. Два дні лив сильний дощ, тож наші окопи затопило, бруствер просів на цілий фут. Після цього ми не один день копалися у липкій багнюці, використовуючи старі іржаві лопати без держаків, які до того ще й гнулися, наче ложки.
38
Англійський юридичний термін, який означає гарантію особистої свободи в Англії