Я знав усе, що повинен був знати, і нічого з того, чого справді потребував. Проциндрив усі гроші. Це, звісно, було дуже повчально. А навчання стало великою і універсальною американською відплатою. Його навіть використовують замість покарання у федеральних в’язницях. Кожна велика тюрма перетворилася на успішний семінар. Тигри гніву схрестилися зі шкапами настанови[72], творячи немислимий навіть в Апокаліпсисі гібрид. Словом, я втратив більшість грошей, що ними дорікав мені Гумбольдт. Гроші відразу ж стали поміж нами. Він скористався моїм чеком, одержавши тисячі доларів. Я не протестував, бо не хотів позиватися до суду. Гумбольдт був би несказанно радий судовому процесу. Він був знаний сутяжник. Але чек, що він перевів у готівку, і справді підписав я, тож мені було б нелегко пояснити це в суді. До того ж суди мене вбивали. Я смертельно ненавидів суддів, адвокатів, судових виконавців, стенографісток, лави, дерев’яні меблі, килими, навіть склянки з водою. Зрештою, я саме був у Південній Америці, коли він одержав гроші за тим чеком. А він, вийшовши з «Бельвю», тинявся Нью-Йорком. І нікому було його стримати. Кетлін переховувалася. Його божевільна мати доживала віку в будинку для старих, а дядечко Вальдемар був одним із тих вічних хлопчаків, яким не знайоме почуття відповідальності. Тому Гумбольдт ошаліло гасав Нью-Йорком. Можливо, він туманно усвідомлював, яку втіху дарує культурній публіці, що пліткувала про його схиблення. Несамовиті, доведені до розпачу приречені письменники та схильні до самогубства художники становлять неабияку цінність для драматичного мистецтва й для суспільства. У той час він був утілення пекучої Поразки, а я — новоспеченого Успіху. Успіх мене спантеличував. Сповнював провиною та соромом. П’єса, що її щовечора грали у театрі Беласко, не була тією п’єсою, яку я написав. Я надав лише матеріал, а режисер викроїв, зметав і зшив власного Фон Тренка. Поміркувавши, я пробурмотів, що зрештою Бродвей межує зі швейним кварталом і переходить в нього.
У копів свій спосіб дзвонити у двері. Вони дзвонять як на ґвалт. Ми, звісно ж, вступаємо у зовсім нову епоху в історії людської свідомості. Полісмени навчаються на курсах психології і трохи розуміються на комедії міського життя. Двоє дебелих чолов’яг, які стояли на моєму перському килимі, мали заряджену зброю, кийки, наручники, рації. Такий незвичний випадок — «мерседес», розбитий на вулиці, — їх розважив. Ці двійко чорних велетів принесли зі собою запах патрульної машини, спертий дух замкнутого простору. Їхня зброя побрязкувала, а боки й животи надималися й випирали з-під уніформи.
— Я ще ніколи не бачив такого розтрощеного автомобіля, — сказав один із них. — Ви маєте справу зі справжніми покидьками.
Він випробовував мене натяками. Насправді ж йому зовсім не хотілося почути про мафію, про вимагачів, що «витискають» борги, чи про зв’язки з ґанґстерами. Жодного слова. Проте все було очевидно. Я не схожий був на хлопця з банди, проте міг ним бути. Навіть копи дивилися «Хрещеного батька», «Французького зв’язкового», «Коза Ностра» та інші кримінальні трилери. Я й сам, як мешканець Чикаґо, був знайомий із ґанґстерськими розбірками, тому сказав, що нічого не знаю. Я змовчав, і полісмени, гадаю, це схвалили.
— Ви тримаєте свою машину на вулиці? — запитав один із копів, який мав гори м’язів і широке мляве обличчя. — Якби я не мав гаража, то не купував би нічого дорожчого за старе залізяччя.
Потім він побачив мій орден на оксамитовій підкладці, що Рената його, оправивши в рамку, повісила на стіні, і сказав:
— Ви були у Кореї?
— Ні, — відповів я. — Мене нагородив французький уряд. Це орден Почесного легіону. Я кавалер цього ордена, шевальє. Їхній посол вручив його мені.