— Хочеш трохи пограти? — запитав він.
— Ні, Віто, я прийшов забрати дещо з шафки.
Мої звичні пошуки, подумав я, повертаючись до розбитого «мерседеса». Як це на мене схоже! Я шукав допомоги. Прагнув знайти когось, хто пройде зі мною стаціями Хресної дороги. Як батько. Але де був батько? На цвинтарі.
* * *
У ремонтній майстерні поважному фахівцеві-механіку в білому халаті було, звісно ж, цікаво почути мою історію, але я залишив його запитання без відповідей.
— Я не знаю, Фріце, як це сталося. Такою я її знайшов. Полагодьте її. І я не хочу бачити рахунка. Надішліть його просто в «Континенталь Іллінойс». Вони оплатять.
Фріц правив за свої послуги стільки ж, скільки нейрохірург.
На вулиці я зловив таксі. Шалений на вигляд водій мав на голові препишне афро, схоже на кущ із садів Версалю. У задній частині кабіни, запорошеній цигарковим попелом, тхнуло спиртним, як у шинку. Водія відділяв від мене куленепробивний екран. Він різко повернув і помчав прямісінько на захід, у напрямку Дивіжн-стріт. Я мало що міг бачити через заплямоване оргскло і його афро, але насправді мені й не треба було дивитись, я знав це все напам’ять. Великі райони Чикаґо нищаться й занепадають. Деякі відбудовуються, інші так і лишаються занедбаними. Це наче монтаж фільму про появу, занепад і відродження. Дивіжн-стріт, де розташована стара лазня, колись була польською вулицею, а тепер тут мешкають майже самі лише пуерториканці. За польських часів маленькі цегляні будиночки було пофарбовано в яскраво-червоний, темно-бордовий і карамельно-зелений кольори. Моріжки обгороджено залізними трубами. Я завжди думав, що такі, певно, прибалтійські міста (наприклад, Ґдиня), з тією лише відмінністю, що тут на незабудовані ділянки вдирається іллінойська прерія й вулицями носиться перекотиполе. Якою ж тугою сповнює серце те перекотиполе!
За давніх часів візків із льодом та вугіллям домовласники розрізали іржаві казани навпіл, ставили їх на моріжках і садили в них квіти. Огрядні польські жінки у каптурах зі стрічками виходили навесні з бляшанками з-під мила «Саполіо» і фарбували ці казани-вазони, щоб вони вилискували сріблом на тлі яскраво-червоної цегли. Подвійні ряди казанів стирчали з землі, наче рубцюваті візерунки на шкірі представників африканських племен. У них жінки вирощували герань, турецьку гвоздику та ще якісь простенькі й непримітні квіти. Все це я показував Гумбольдтові Флейшеру багато років тому. Він приїхав до Чикаґо на читання, організовані журналом «Поетрі», і попросив улаштувати йому екскурсію містом. Тоді ми були близькими друзями. Я ж приїхав туди побачитися з батьком і знайти в бібліотеці Ньюберрі матеріали, необхідні для завершення книжки «Особистості Нового курсу». Повіз Гумбольдта надземною залізницею до боєнь. Він побачив Луп. Ми поїхали до озера й послухали протитуманні сирени. Вони тужливо голосили над м’яко-шовковистою, бузковою глибінню. Але Гумбольдту більше припали до душі старі квартали. Висріблені казани-вазони й палахка польська герань його зворушили. Блідий і розчулений, він слухав скреготіння коліс роликових ковзанів по крихкому цементу. Мене теж не залишає байдужим потворність міста. Коли мистецтво і поезія непереможною силою духу викуповує всю цю заяложеність, весь цей мотлох і злиденність.
Мері, моя восьмирічна донечка, помітила це в мені. Вона знає про мою пристрасть до онтогенетичних і філогенетичних досліджень. І завжди розпитує, яке було життя колись давно.
— Ми мали вугільні грубки, чорна кухонна плита з нікелевим покриттям була величезна. Пічка у вітальні мала купол, як маленька церква, і ми могли дивитися на вогонь крізь слюдяне віконце.
— А що було на тобі?
— Пілотка з вухами зі штучної шкіри, підбита кролячим хутром, високі чоботи з кишенею для іржавого складаного ножа, довгі чорні панчохи та гольфи. А під сподом вовняна білизна, що залишала пух у моєму пупку та інших місцях.
— А як іще тоді було? — хотіла знати молодша донечка.
А от десятирічна Ліш вдалася в маму, й такі речі її не цікавлять. Хоч Мері й не така гарненька, та, як на мене, привабливіша (більше схожа на батька). Вона потайна й жадібна. Вона обманює й краде частіше, ніж більшість дівчаток її віку, і це мене розчулює. Жуйки й шоколадки ховає зі зворушливою винахідливістю. Я знаходжу її солодощі під оббивкою і в моїй картотеці. Мері знає, що я нечасто заглядаю до своїх матеріалів. Вона мені лестить і рано — як на свій вік — почала мене шантажувати. І хоче дізнатися про давні часи. Збурюючи в мені певні емоції й маніпулюючи ними, вона переслідує власні цілі. А татусь охоче вдається до сентиментальних спогадів. Насправді я мушу поділитися з нею почуттями, що їх викликає у мене минуле. Адже я маю плани щодо Мері. Ох, та які там плани — нічого певного. Просто думаю, що мені, можливо, вдасться наповнити розум цієї дитини своїми думками й почуттями, щоб згодом, коли стану занадто старий, занадто кволий чи занадто нетямущий для своєї роботи, вона продовжила її. Вона сама чи, можливо, разом зі своїм чоловіком. Принаймні я на це сподіваюсь. Я непокоюся за цю дівчинку. В замкненій шухляді свого письмового столу зберігаю нотатки й листи для неї, багато з яких написано під упливом алкоголю. Весь час обіцяю собі переглянути їх одного дня, перш ніж смерть заскочить мене на корті чи на ортопедичному матраці тієї чи іншої Ренати. Мері, це безсумнівно, стане розумною жінкою. Вона виконує «До Елізи» значно краще за Ліш. Вона відчуває музику. Проте моє серце часто тривожиться за Мері. Вона буде стрункою панянкою з прямим носиком і тонким музикальним чуттям. Та особисто я віддаю перевагу пухкеньким жінкам із великими грудьми. Тож мені її шкода вже зараз. Стосовно ж проекту чи задуму, що мені б хотілося їй передоручити, то це вельми суб’єктивний огляд Інтелектуальної Комедії сучасного розуму. Жодна людина не здатна зробити його всебічним. До кінця дев’ятнадцятого століття те, що було описано у монументальних романах бальзаківської Комедії, Чехов звів до оповідань, створивши російську Comédie Humaine[81]. Нині ж іще важче писати всеохопно. Я ніколи не мав на думці художнього твору. Мав інакший творчий задум. Відрізнявся він також і від «Пригод ідей» Вайтгеда… Та зараз не час його пояснювати. Хай який він був, він виник у мене у ще доволі молодому віці. Саме Гумбольдт позичив мені книжку Валері, що підштовхнула мене до нього. Валері писав про Леонардо: Cet Apollon те ravissait au plus haut degré de moi-même[82]. Я теж був зачарований назавжди — можливо, виведений за межі своїх розумових можливостей. Проте Валері додав нотатку на полях: Trouve avant de chercher[83]. Оце вміння знаходити, перш ніж почати шукати, — мій особливий дар. Якщо я взагалі наділений якимось даром.