— Господи! — вигукнув Кантабіле.
Він копнув двері однієї з кабінок, досі тримаючи мене перед собою.
— Заходь перший, — сказав він.
— Удвох? — запитав я.
— Поквапся.
— Ми не помістимося тут удвох.
Він вихопив револьвер і потряс руків’ям перед моїм носом.
— Хочеш цим в зуби?
Коли вуста на викривленому люттю обличчі розтяглися, чорне хутро його вусів настовбурчилось. А брови зійшлися над переніссям, як гарда кинджала.
— У кут, ти! — звелів він мені.
Кантабіле захряснув двері й важко дихаючи, скинув верхній одяг. Він тицьнув мені в руки своє пальто і капелюха, хоча в кабінці був гачок. Там була навіть одна залізна штукенція, що я ніколи її не помічав. На дверях було прибито мідний жолобок із викарбуваним написом: «Сигара», — слід давньої розкоші. Тепер Кантабіле сидів, тримаючи руки між коліньми й стискаючи револьвер обома долонями. Його очі, спершу зімкнені, широко розплющилися.
За таких ситуацій я завжди можу перемкнутися й подумати про людське становище загалом. Звісно, він хотів мене принизити. Бо я був chevalier ордена Légion d’honneur? Навряд чи він про це знав. Але він усвідомлював, що я тямовитий, як кажуть у Чикаґо про культурних та інтелектуально розвинутих людей. І тому я мусив слухати звуки, що він видає, справляючи нужду, й вдихати його сморід? Можливо, дикі й збочені фантазії про те, як він виб’є мені мізки, послабили його кишківник. Людству не бракує тривожних вимислів, таких як оцей, тож я почав думати (щоби відволіктися) про всі прочитані свого часу томи стосовно поведінки мавп. Згадував праці Келера[89], Єркса[90], Цукермана[91], написане Мареєм[92] про бабуїнів, Шаллером[93] — про горил. Міркував про широкий спектр вісцерально-емоційної чутливості у представників антропоїдної гілки еволюції. Можливо, попри мою зосередженість на інтелектуальних здобутках, я навіть обмеженіший за такого хлопця, як Кантабіле. Адже мені б ніколи не спало на думку виражати свій гнів у такий спосіб. Це, либонь, свідчило про те, що я поступався йому життєвою силою і багатством уяви.
Відволікаючи себе такими міркуваннями, я врівноважено чекав, а він сидів, скоцюрбившись і насупивши брови, схожі на гарду кинджала. Кантабіле, вродливий стрункий чоловік, мав кучеряве від природи волосся. Воно було підстрижене так коротко, що я міг бачити корені й спостерігати, як напинається шкіра черепа у моменти, коли Кантабіле тужився. Він хотів мене покарати, а в результаті ми стали тільки ближчі.
Кантабіле встав і підтерся, потім розправив низ сорочки, стягнув штани ременем з великою овальною пряжкою і знову запхав за нього револьвер (я мав надію, що він на запобіжнику). Тож, як я вже сказав, розправивши поли сорочки, застібнувши свій стильний пасок на штанах-гіпстерах й знову засунувши за нього револьвер, він натиснув на злив своїм гостроносим м’яким черевиком (гидуючи торкатися важеля рукою) і сказав:
— Господи! Якщо я наберуся тут вошей!.. — так ніби це була моя провина. Вочевидь, він був страшенний скиглій, який завжди перекладав відповідальність на інших. — Ти собі не уявляєш, як мені бридко було тут сидіти. Ці старигани, певно, люрять просто на сидіння.
Це він теж поставив на карб мені. А потім раптом запитав:
— Хто власник цієї руїни?
Чудове запитання! Знаєте, мені б ніколи й на гадку не спало таким цікавитися. Лазня була древня, як єгипетські піраміди чи бібліотека Ашшурбанапала. Вона була, наче вода, що шукає для себе русла, чи як сила тяжіння. А й справді, кому ж вона належала?
— Я ніколи не чув про власника, — відповів я. — Як я знаю, це якась допотопна компанія у Британській Колумбії.
— Не мудруй. Ти з біса розумний. Мене цікавить лише інформація. І я її дістану.
Щоб відкрутити кран, Кантабіле скористався клаптем туалетного паперу. Він мив руки без мила, бо в цьому закладі про нього не подбали. У цей момент я знову простягнув йому дев’ять п’ятдесятидоларових банкнот. Та й цього разу він на них навіть не глянув.
— У мене мокрі руки, — сказав він.
Кантабіле нізащо би не торкнувся до рушника загального користування, що, мушу визнати, був відразливо затверділий і брудний, вкритий плямами своєрідного походження. Я простягнув йому свою хусточку, але він її проігнорував, не бажаючи змінювати гнів на милість. Розчепіривши пальці, струсив із них краплі. Сповнений огиди до цього місця, запитав:
89
Вольфґанґ Келер (1887–1967) — німецько-американський психолог, один із засновників гештальтпсихології. Досліджував на людиноподібних мавпах явище, яке назвав «інсайтом».
90
Роберт Єркс (1876–1986) — американський психолог, один із засновників експериментальної зоопсихологїї. Проводив порівняльні дослідження інтелектуального розвитку шимпанзе та дітей.
91
Соломон Цукерман (1904–1993) — британський зоолог, дослідник поведінки приматів. Однією з найвідоміших його книжок є «Соціальне життя мавп» (1931 р.).
92
Юджин Марей (1871–1936) — південно-африканський правник, природодослідник, поет і прозаїк. Один із засновників етології. Автор книжок «Мої друзі бабуїни», «Душа мавпи» та ін.
93
Джордж Шаллер (1933 р. н.) — американський етолог і письменник, автор книжок «Гірська горила: екологія та поведінка» (1963 р.), «Рік горили» (1964 р.).