Тим часом у помешканні не вгавав телефон. І жоден дзвінок не був місцевий. Телефонували з Лас-Веґаса, Лос-Анджелеса, Маямі та Нью-Йорка.
— Пошли свого хлопця до «Тіффані»[101] щоб дізнався, скільки в них коштує така штукенція, — казав господар у слухавку.
Потім я чув, як він говорив про родинні скарби та про індійського принца, який намагається продати у США всі успадковані коштовності, й оголосив торги.
Коли між дзвінками виникла пауза, а Кантабіле прикипів до таці з діамантами (мені ж ті білі камінці здалися бридкими), літній добродій звернувся до мене:
— Адже я вас звідкись знаю? — запитав він.
— Так, — погодився я. — Здається, ми зустрічалися у клубі здоров’я в середмісті.
— О так, справді, я бачив вас із тим юристом. Він такий балакучий.
— Шатмар?
— Алек Шатмар.
Кантабіле, перебираючи діаманти й не відводячи очей від сліпучого блиску самоцвітів на встеленій оксамитом таці, докинув:
— Я знаю цього собачого сина, Шатмара, який стверджує, Чарлі, що він твій давній друзяка.
— Це правда, — відказав я. — Ми ходили до однієї школи. І Джордж Свібел теж.
— У кам’яному віці, мабуть, — уїдливо зауважив Кантабіле.
Так, я зустрічав цього літнього добродія у клубному SPA міні-басейні з нуртливою і клекотливою гарячою водою, де люди сидять, пітніючи й пліткуючи про спорт, податки, телепрограми, бестселери, або ж балакають про Акапулько чи анонімні рахунки на Кайманових островах. Проте я не знав, що цьому старому скупнику краденого належала одна із горезвісних cabañas[102] біля плавального басейну, куди запрошували на сієсту молоденьких ціпочок. Пригадую, одного разу через них навіть вибухнув скандал і люди виступали з протестами. Те, що коїлося у цих cabañas за засунутими завісами, звісно ж, нікого не обходило, та деякі з хвалькуватих стариганів-ексгібіціоністів пестили своїх лялечок просто на терасі. Один навіть привселюдно вийняв свою вставну щелепу, щоб цілуватися зі своєю кралею по-французькому. Щодо цього я читав у «Триб’юн» цікавого листа. Колишня вчителька історії, яка мешкала на одному з верхніх поверхів будівлі клубу, написала до редакції, що Тиберію — старенька хотіла похизуватися своїми знаннями — Тиберію у гротах Капрі було далеко до цих гротескних розпусників. Але що за діло було цим ґанґстерам чи політиканам до обурених учительок чи класичних алюзій? Якщо вони ходили дивитися «Сатирикон» Фелліні у кінотеатр Вудса, то лише заради нових розпусних ідей, а не для того, щоб дізнатися більше про історію Римської імперії. Я й сам бачив, як на терасі деякі з цих стариганів із відвислими черевами й тоненькими ніжками мацали за груди неповнолітніх мандрьох. Мені спало на думку, що японський служник, мабуть, майстер із карате чи дзюдо, як у фільмах про «агента 007», адже у приміщенні стільки коштовностей. Коли Рінальдо сказав, що хотів би поглянути на годинники «Аккутрон», цей хлопець виніс йому кілька дюжин, пласких, як облатки. Вони могли бути крадені або ж і ні. Тут марно звертатися по допомогу до моєї розбурханої уяви. Мушу визнати, я був схвильований таким засиллям злочинності. Відчував, як наростає потреба розсміятися, що свідчило про пробудження пристрасті до сенсаційного; американське, чиказьке (і також моє особисте) прагнення до сильних подразників, до абсурду та крайнощів. Знав, що в Чикаґо поширені крадіжки модних аксесуарів. Кажуть, якщо ви знайомі з одним із таких багатющих фейгінів[103], що високо злетіли у злочинній ієрархії, то можете дістати предмети розкоші за півціни. Крадіжки безпосередньо з крамниць — це справа наркоманів. З ними розраховуються героїном. Що ж до поліції, то, кажуть, вона теж у частці, тому радить крамарям не зчиняти забагато галасу. Адже вкрадені речі все одно застраховані. А є ж іще добре знані товарні втрати, або ж щорічні збитки, що про них звітують податковій інспекції.
101
«Тіффані енд Компані» — американська ювелірна компанія, що має магазини по всьому світу.