Найвагоміший результат роботи, яку я провела (дослідження і праці над собою), — це те, що тепер я вмію розпізнавати сором. По-перше, мені знайомі його фізичні симптоми — сухість у роті, ефект сповільнення часу, тунельне звуження поля зору, розпашіле обличчя, посилене серцебиття. Я знаю, що постійне прокручування болісної історії в голові — це застережливий знак.
Я також знаю, що, коли це трапляється, найкращий вихід здається абсолютно нелогічним: набратися сміливості та відкритися! Ми повинні визнавати свої помилки й ділитися ними з тими, хто заслужив про них чути, з кимось, на кого можна покластися, очікуючи співчутливого відгуку. Нам потрібні сміливість, співчуття і довіра. Що швидше, то краще.
Сором не любить, коли ви розповідаєте іншим, що сталося. Він ненавидить, коли його обгортають словами, він не виживає, коли ним діляться. Сором обожнює таємність. Найнебезпечніша поведінка після ганебного досвіду — приховати або поховати на дні душі свою історію. Коли ми приховуємо те, що трапилося, сором метастазує. Пригадую, як я сказала вголос: «Мені потрібно з кимось порозмовляти НЕГАЙНО. Сміливіше, Брене!»
Але коли йдеться про співчуття і товариські стосунки, виникає заковика: ми не можемо звернутися до будь-кого. Це не так просто. У мене чимало хороших друзів, але серед них лише кілька, які співчувають, коли мене поглинає морок сорому.
Якщо ми ділимося своєю ганьбою з невідповідною людиною, вона може стати ще одним уламком, затягнутим у буревій сорому. У такій ситуації нам потрібні надійні люди — хтось, хто подібний до дерева з міцним корінням. І ми точно повинні уникати людей, серед яких:
1. Подруга, котра вислухає вашу розповідь і зрозуміє, як вам було соромно. Вона скрушно зітхне і підтвердить, що вам дісталося на горіхи. Запанує ніякова тиша. А потім вам доведеться її заспокоювати.
2. Друг, який відповідає співчутливо («Мені так тебе шкода»), замість того, щоб співпереживати («Я зрозумів, співчуваю, зі мною теж таке траплялося»). Хочете побачити смертоносний циклон сорому, ляпніть щось на штиб: «Ох, бідолашка». Або ж неймовірно пасивно-агресивне: «Бог тобі на поміч».
3. Друг, який вважає вас утіленням усіх чеснот. Він не може допомогти, бо надто розчарований вашою недосконалістю. Ви підвели його.
4. Друг, який так боїться слабкостей, що починає картати вас: «Як ти могла дозволити цьому статися? Про що ти тільки думала?» Або шукає винного: «Хто він такий? Ми надеремо йому дупу!»
5. Друг, який понад усе хоче вірити в краще, і через власний дискомфорт відмовляється визнавати, що ви насправді могли поводитися божевільно і робити жахливі вчинки: «Ти перебільшуєш. Це не було аж так погано. Ти надзвичайна. Ти досконала. Усі тебе люблять».
6. Друг, який плутає довіру в стосунках з нагодою перевершити вас: «Це дурниця! Послухай, що одного разу сталося зі мною».
Звісно, всі ми буваємо «такими друзями», особливо, якщо хтось розповідає нам про ситуацію, опинившись у якій, ми б самі пекли раків від сорому. Ми лише люди, недосконалі та вразливі. Важко співчувати, якщо ми самі не впевнені у власній самодостатності, або коли нам бракує почуття гідності.
Коли нам потрібне співчуття, ми шукаємо когось, хто твердо стоїть на ногах, хто може виявити гнучкість, і, найважливіше, нам потрібна людина, яка цінує нас за наші сильні сторони і душевне сум’яття. Ми мусимо вшанувати свою душевну боротьбу, поділившись нею з кимось, хто заробив право почути про неї. Шукаючи співчуття, ми шукаємо підтримки потрібної людини в потрібний час у потрібній справі.
Я зателефонувала своїй сестрі. Уперше після свого духовного пробудження у 2007 році, опинившись у вирі сорому, я звернулася за підтримкою до однієї зі своїх сестер та брата. Я на чотири роки старша за свого брата і на вісім років старша за сестер (вони близнючки). До 2007 року я грала роль старшої, ідеальної (тобто суворої, зверхньої і критичної) сестри.
Ешлі повелася неймовірно. Вона вислухала мене і виявила співчутливу підтримку. Їй не забракло сміливості, аби побороти власну невпевненість і сум’яття, тому вона була здатна зрозуміти, що я відчувала. Вона говорила зі мною щиро і співчутливо: «О, Господи! Це так важко. Я теж відчувала те саме. Ненавиджу це відчуття!» Можливо, це не те, що хотів би почути хтось інший, але це саме те, що потрібно було мені.
Хоч як мене штормило, вона встояла на ногах і не піддалася моєму настрою. Також вона не була суворою, не засуджувала і не звинувачувала мене. Не намагалася привести мене до тями або підбадьорити; вона просто слухала і виявила достатньо сміливості, аби розповісти мені про власні слабкості.