Ми ще довго сиділи. Шалібашвілі без угаву теревенив, але про справу ані слова. А ми й не просили.
Закінчилися тости, Дата витяг свого «Павла Буре». Було близько десятої. Ми повставали. Шалібашвілі дістав турячі роги, поналивав їх і подав нам. Дата сказав, що ми йдемо в справі і нам більше не можна. Ми довго відмагалися, поки Шалібашвілі не перехилив собі в рота свого рога, за ним обидва наші. Потім подав рога Кості Дастурідзе. Той теж відмовився. Тоді Шалібашвілі взяв того величезного турячого рога й вилив йому за комір.
Ми пішли. Дастурідзе надворі змерз і цілу дорогу ганив Шалібашвілі на всі заставки. Дісталося й нам. Дата казав йому: «Не лай Шалібашвілі, він порядний чоловік і розумний». А Дастурідзе: «Це диявол і сучий син. Коли хонійці блоху оббілували, а горійці сказали їм, що багато м’яса на шкурі лишилося, один з тих горійців був дід Шалібашвілі. Броцою його звали».
— І сили в нього вистачає, і сміливості. Я гадаю, не бурдюків він чекає,— сказав Дата.
— Бурдюків, аякже! — хихикнув Дастурідзе.— Кандурі мало не вмирає од думки, чого це Шалібашвілі не мстить, що він замислив.
— А ти як думаєш, Косто?
— Хтозна... Любить Шалібашвілі одну примовку: «Як піде віл проти буйвола, роги зверне». Не здужати йому Кандурі. Він це знає і жде.
— Чого жде?
— Поки Кандурі не спіткнеться. Тоді він на нього навалиться. Шалібашвілі зла не забуває.
— Є ще одна приказка: «Не впасти верблюдові так низько, щоб ноші осла не підняти».
— Видно, цього прислів’я Шалібашвілі не знає! — сказав Дастурідзе.
— Не в цьому річ,— мовив Дата і, помовчавши, додав: — А тепер, Косто-друже, веди нас до Табісонашвілі. Треба б дізнатися, хто звелів йому пустити ту погану чутку.
— Хто звелів? Чия він людина, той і звелів.
— Шалібашвілі сказав, що Табісонашвілі на якихось дверях сидить. Мені здається, що це двері Кандурі.
— Він у Кандурі у варті. І справді, як пес, на дверях сидить.
— Давай і ми до тих дверей підійдемо.
Дастурідзе змовк. А заговорив знову, коли вже забовваніли перші будинки Хашурі:
— Що збираєтеся робити?
— Поки що не знаємо. Як повернеться, так і зробимо, а ти робитимеш, що ми тобі скажемо.
Ми підійшли до будинку Кандурі. То був не будинок, як у Шалібашвілі, а справжній палац. У найбільших панів не доводилося мені бачити такого величезного, просторого й гарного будинку: був він на два поверхи, з одного причілка здіймався третій поверх. Кругом великий сад з цегляною огорожею, обштукатуреною і пофарбованою. Поверх огорожі — колючий дріт у три ряди. На другому й третьому поверхах було темно. З вікон першого поверху падало світло.
Залізні ворота були замкнуті наглухо. Вони були покриті золотою фарбою і здіймалися так високо, були такі міцні, що й велетень через них не перестрибнув би. Коста повів нас в обхід — десь в огорожі треба було знайти й відчинити маленькі дверці. Усе це Дастурідзе проробив з такою готовністю і так охоче, що я подумав, прикинув і зрозумів — чоловік поборсався і звірився долі. Та я помилився, і невдовзі з’ясувалося, звідки в нього така запопадливість.
Ми налягли на двері. Вони були замкнуті зсередини. Де запірка і як її відперти — не можна було знайти, як і на великих воротах...
Що ж його робити? Я знайшов дві розпірки, виліз на плечі Дастурідзе, вставив їх між двома рядами колючого дроту, добре натиснув ними на ряди дроту, він розсунувся, і я проліз між ним і сплигнув у сад Кандурі. На дверях був величезний засув і ще більший крючок. Я відкинув крючок, одсунув засув, упустив обох і знову замкнув.
Ми підійшли до будинку Кандурі. На першому поверсі на задвірках було двоє маленьких віконець. Звідти падало світло. Ми підкралися й зазирнули всередину.
То був марані, та такий великий — хоч конем скач. Такого я не бачив. В одному великому кутку були квеврі, давильня й тьма-тьмуща всілякого посуду. У тому кутку, що далі від нас, стояв камін — двогорбого верблюда разом з його тюками можна було засмажити в ньому. У каміні тліли, потріскуючи і зблискуючи, величенні дубові чурбаки. Посередині — довжелезний стіл, уздовж якого стояло багато м’яких крісел — душ п’ятдесят-шістдесят можна було посадити за тим столом. Ще в одному кутку була тоне[34] з витяжним зонтом, пофарбованим під колір золота. Стіни були облицьовані тедзамським каменем з різьбленими зображеннями з білого мармуру — тут тобі й голі жінки, і хлопчики з дівчатками — в чому мати народила, і бичачі голови, і понадимані птахи — чи то індики, чи орли, і чого тільки ще там не було. Одну стіну геть усю займав портрет царя, викладений з дрібненьких камінчиків, кольорових і блискучих, а на стіні навпроти — Христос, розіп’ятий Ісус Христос, теж з якихось камінчиків і скелець. Із стелі звисала величезна люстра — свічок на п’ятсот. І сила-силенна свічок у великих свічниках, яких і не злічити! Перед каміном стояв столик на точених ніжках. Миски, полумиски, глеки, тарелі — все срібне. За столиком сиділо два попи без риз, а навпроти них простягся на лев’ячих і тигрячих шкурах довгобородий дядько в червоному халаті. Ті шкури було кинуто на якусь лежанку, що полого спадала до каміна,— чи, може, крісло було підставлене для зручності. Що то було — не можна розібрати. Столик освічували дві великі гасові лампи, що звисали із стелі. На одній було жовте скло, на другій — зелене, і той чоловік, що в червоному халаті, з одного боку був червоно-жовтий, а з другого — зелено-червоний.
Їй-богу, мені здавалося, що все це сон! Коста шепнув: той, що в червоному халаті,— і є Кандурі. Табісонашвілі ніде не видно було. Коста сказав: він або біля балконних дверей сидить, або в передпокої куняє.
Ми пошепки порадились. Дата обійшов будинок з правого боку, ми з Дастурідзе — з лівого. Табісонашвілі сидів на балконі. Було темно, він курив, ми його й побачили. Праворуч промайнула Датина тінь — він скрадався попід стіною. Коли від Табісонашвілі його відділяло кроків десять, я чхнув. Табісонашвілі подивився в наш бік, дивився-дивився, але що ти побачиш, коли кромішня темрява, а ми на землі порозпластувалися. Потім я сплеснув долонями. Табісонашвілі подвівся й поволі пішов на звук. В обох опущених руках — маузери, в зубах — цигарка. Здоровенний він був, негідник. Ішов, немов ведмідь на задніх лапах. За ним скрадався Дата. Наздогнав його і, притуливши дуло нагана до шиї, шепнув:
— Кинь зброю!
У Табісонашвілі цигарка випала з рота, потім маузери з рук. Маузери хряпнули об дошки, помощені біля будинку. Я підвівся й позабирав їх. Потім обшукав Табісонашвілі — не знайшов нічого, крім кинджала. Ми штовхнули його поперед себе, завели в глиб саду й посадили на землю.
— Чому ж це ви без собак, га?.. Опусти руки!
Табісонашвілі наче обухом по голові гепнули, слова не міг вимовити. Довелося почухати йому ребра маузером, почав отямлюватися:
— Почнуть гавкати — нічого не почую... А ви що, порішити мене хочете?.. Убити, чи як?
— Ану тихіше!
— Коли ти зі своїми лакизами уперся до Шалібашвілі та його жінку згвалтував, чого тобі спало на думку назватися Датою Туташхіа і що сказав ти, ідучи звідти?
— Не вб’єте — скажу.
— Як же ти скажеш, якщо вб’ємо? Ти спочатку скажи, а ми подивимося, чи вбивати, чи ні — то вже який настрій буде.
— Кандурі звелів сказати, і я сказав.
— Перед ним підтвердиш?
— А чому ж, коли, звісно, не вб’єте!
— Ти підтвердь, може, й не вб’ємо.
Дастурідзе підняв руку, щось хотів сказати, а я його зразу перебив і спитав:
— На пальцях у Кандурі персні з великими камінчиками бачив?
— Бачив!
— А перстень з дуже великим діамантом?..
— Є здоровенний камінь, а як називається, не знаю.