— А чому це мадемуазель Жаннет де Лам’є?
— У Сахнова не було грошей, вона позичила йому.
З самого початку все, що було пов’язане з килимом, здавалося якимсь дивним. У мене склалося враження, що Зарандіа хоче вдарити кита не гарпуном, а стрілою з Іграшкового лука...
— Мушні, невже ви думаєте, що інкримінація купівлі краденого килима може хоч трохи ужалити таку впливову особу, як Сахнов?
— Ні, не думаю! Цим не можна зашкодити і квартальному. До речі, я і не ставлю собі за мету нашкодити Сахнову. Полковник воює сам з собою.
— Тоді мені не зрозуміло, що може дати метушня навколо килима?
— Уже дала, графе...— Зарандіа простяг мені аркуш паперу.— Ось висновок експертизи щодо тотожності почерку. Прошу, прочитайте.
«Хоч би не правда... Хоч би фальшивка...» — мало не моливсь я, беручи того клятого аркушика з рук у Зарандіа.
— Та не може бути! — Те, що я прочитав, зовсім приголомшило мене.
Зарандіа мовчав.
Треба було знов оволодіти собою, і, щоб заспокоїтись, я ступив кілька кроків по кабінету. Вернувшись до столу, я знов перечитав текст. Написано було по-німецькому:
«Одержав від мадемуазель Жаннет де Лам’є двадцять п’ять тисяч російських карбованців. Полковник Сахнов». І дата.
— Полковник жандармерії Сахнов,— мовив я, помовчавши якийсь час,— член надзвичайної ради, хрещеник великого князя, взяв двадцять п’ять тисяч російських карбованців у австро-угорської шпигунки — фройлайн Жаннет де Лам’є... Боже мій! Боже мій! Боже мій! Це скандал, це компрометація на весь світ його величності!.. Мушні, де ви взяли цю розписку?
— Мені дав її Хаджі-Сеїд.
— А як же вона опинилася в Хаджі-Сеїда?
— Мадемуазель де Лам’є передає свої донесення у Відень, користуючись каналами Хаджі-Сеїда.
— Облиште ці казки! Усе, що коїться навколо Сахнова, інспірували ви!
— Навіть коли б це було так, я мусив би говорити те, що говорю. Але цікаво, що й насправді все саме так, як я вам сказав.
— Що, у вас немає своїх зв’язків з мадемуазель де Лам’є?
— Поки що немає, ваша ясновельможність. Післязавтра вночі, перед очною ставкою з поручиком Старіним-Ковальським, мій зв’язок з нею буде встановлено. Я чекаю завтрашнього дня, вірніше, вечері в Кулагіних. Цю справу я повинен закінчити не пізніше шістнадцятого, хоч кров з носа. Сімнадцятого я маю бути в Мегрелії, в мене побачення з Датою Туташхіа.
— Стривайте... Звідки ви знаєте, що відбувається між Сахновим і мадемуазель де Лам’є, коли вони лишаються вдвох?
— Від Хаджі-Çeїдa, ваша ясновельможність, і від пані Терехової. Ця дама виявилася дуже здібною.
— Пане Зарандіа, я хочу і зобов’язаний знати все!
— Ваша ясновельможність, ви знаєте саме стільки, скільки і я. Ми говорили з вами про те, що вже відбулося. Про те, чого я чекаю або вважаю за можливе чекати,— я готовий доповісти.
— Говоріть... І, якщо можна, не розказуйте казок!
— Ваша ясновельможність,— всміхаючись, мовив Зарандіа,— ви маєте цілковите право сумніватися в моїй правдивості і в моїй щирості, але у вас немає ніяких підстав не довіряти моїй відданості!..
— Мушні, часто трапляється, що в людях раптом розкриваються риси, яких не сподівався в них виявити. Продовжуйте!
Зарандіа з сумнівом похитав головою й повів далі:
— Будуть знищені,— сказав він,— австро-угорська, перська і турецька резидентури. Припиняться — принаймні на якийсь час — панісламістські підступи турків на Північному Кавказі. У нас прибуде по одному досвідченому агентові в Женеві, Тегерані, Римі, подасть у відставку полковник Сахнов, і ніхто, крім нас двох, не знатиме справжньої причини його відставки. Буде перебудовано або й зовсім ліквідовано службу поширення чуток. Килим Великих Моголів повернеться до свого власника, а полковникові Глєбичу призначать нового ад’ютанта... Правда, з того, що я вам оце говорю, багато чого поки що лише передбачення, але ці передбачення мають перетворитися на реальність, інакше — боронь боже! — я можу опинитися в Сибіру, якщо Кара-Ісмаїл і мулли не встигнуть до того задавити мене в Метехській в’язниці! — і Зарандіа весело засміявся.
У словах мого помічника не було, здавалося б, нічого несподіваного, але фантастична картина перспективи, накидана його рукою, приголомшила мене, може, тому, що я тоді вперше уявив собі все це як уже здійснене, втілене, реальне. То було щось грандіозне!
Саломе Базієрашвілі-Одішаріа та Шалва Зарандіа
— Щодо пліток та новин, то ми, жінки, набагато випередили чоловіків і в цікавості, і в допитливості. А вже про жіночий монастир годі й говорити!.. Не те що про Дату Туташхіа, а про все, що діялося за тридев’ять земель, ми знали. Їй-богу, так і вмру, а не збагну, як ото воно плітка розлітається у млі ока. Розказати новину, переповісти плітку — в монастирі мають це за гріх, але наша ігуменя дізнавалася про все раніше за всіх, і з подробицями, які нам і не снилися. А ви знаєте, вона мала великий хист відрізняти правду від брехні. Надзвичайний був у неї нюх на достовірність. Любили ми «...славу людську більше, аніж славу божу». Від Іоанна, дванадцять, сорок три.
Батько мій був меншим братом ігумені Єфимії, виходить, походила вона з роду Базієрашвілі, а мати її була уроджена Туташхіа, але не родичка цим Туташхіа, а тільки однакове прізвище мала. Не знаю, через кого і як, але Дата Туташхіа близько дружив з ігуменею Єфимією.,А я потрапила до неї в монастир, бо в чотирнадцять років до нестями закохалася,— батьки й запроторили мене далі від гріха. Тітка Єфимія придивлялася до мене цілий рік і, чомусь вирішивши, що з мене може бути ігуменя, почала ревно готувати мене до цього. Пам’ять у мене була добра, і я дуже легко вивчила напам’ять четвероєвангеліє і Старий завіт майже весь. Ділилася вона зі мною і премудростями свого ремесла, тобто як тримати в руках, у покірливості та богобоязливості сотню-дві жінок, але в мене не було ніякісінької схильності до духовної діяльності. Я тоді була весела двадцятирічна дівчина. Час збігав швидко й безтурботно, в забавах і пустощах. Бідна моя тітонька — мій вихователь, мій наставник — була для мене мішенню таємних насмішок і добродушних витівок. Вона була приглухувата, і це дуже полегшувало моє життя. Освічена вона була прекрасно, однаково добре розмовляла французькою, англійською, російською і мене вчила мов. У монастирі заборонялося тримати світську літературу, тому ігуменя передплачувала іноземні та російські книжки й журнали на адресу Магалі Зарандіа. А про грузинську літературу годі й говорити — тут вона знала все.
Якось зимового вечора — годині об одинадцятій — в келію до Єфимії постукали. Ігуменя ніколи не лягала рано спати. Вона швидко відімкнула двері. До мене долинув шепіт. Я впізнала голос воротаря. Коли він пішов, Єфимія звеліла мені одягнутися тепленько і йти за нею.
Коло воріт монастиря на нас чекав Шалва Зарандіа з ліхтарем у руці. Поки, чалапаючи по грязі, ми дійшли до села, поки пообшкрібали грязь із взуття, перш ніж увійти в дім Зарандіа, минула ціла година...
— Ігуменя Єфимія просила нашого батька Магалі, якщо заявиться Дата, послати мене по неї,— мовив Шалва Зарандіа.— Коли прийшов Дата, батько сказав йому, що ігуменя хоче побачитися з ним. Дата зрадів і зразу ж послав мене по неї. Коли ми прийшли, він, уже відпочивши, сидів біля каміна й підгортав жар до горщика з лобіо[36].
— Тільки-но ми переступили поріг, як я зрозуміла, що наша нічна прогулянка — через оцього чоловіка в чорній сорочці, коричневих ноговицях і чув’яках. Він підвівся нам назустріч, шанобливо схилився до тітчиної руки, а мені тільки всміхнувся. Нас повели до столу, що був накритий, як годиться у великий піст. Лише за столом я взнала, що чоловік той у чорній сорочці — Дата Туташхіа. Він був досить вродливий, але вражала в ньому найбільше дорідність і статечність. Я сиділа, не підводячи очей, як учила мене матушка Єфимія, а тим паче не велено було мені дивитися на чоловіків, але там я втерпіти не могла й крадькома позирала на Дату. До того ж мені завжди треба було неодмінно бути ліворуч від ігумені,— стоячи чи сидячи, все одно,— і щоразу, тільки-но вона звернеться до когось — байдуже, до жінки чи до чоловіка — і подасть мені рукою знак,— промовляти напам’ять місце з євангелія, що відповідає її думці чи змісту розмови, І хоч вона була глухувата, але по моїх губах безпомилково вгадувала, що я говорю. Тому неправда минала мені тільки тоді, коли Єфимія дивилася в другий бік. Ми з нею перебували в стані безперервної війни ще й тому, що я дуже рідко згоджувалася з міркуваннями й думками своєї наставниці, і євангельські вислови, які я відтарабанювала за помахом її руки, могли означати зовсім не те, що відповідало б тієї хвилини її намірам і бажанню. Частенько я промовляла щось і зовсім протилежне її повчанням і напученням, і це породжувало в ній хвилю обурення. Брови в неї лізли вгору, і, перехопивши мій погляд, вона починала: «Мені в моєму віці!..» — усе інше малося на увазі само собою й нічогісінько не міняло в нашій нескінченній війні.