— Уже починало сіріти, коли я, засвітивши ліхтаря, пішов провести в монастир ігуменю й пані Саломе,— вступив у розмову Шалва Зарандіа.— Добре пам’ятаю, ось і пані Саломе погодиться зі мною, що цілу ніч після тієї розмови Дату Туташхіа не залишала задума. Буває, крутиться в голові думка, а поки інший не вимовить її просто й виразно, ти на ній своєї уваги не затримуєш. На той час вийшло так, що Дата приходив до нас кілька разів підряд. Я напевне знаю, що важко тоді було Даті, але мені здається: все, що говорили тієї ночі в нашій хаті й ігуменя Єфимія, і наш батько Магалі, призвело до того, що Дата Туташхіа сам пішов у в’язницю. Не можу зараз пригадати точно, через який час по тій розмові, що про неї оце розказала пані Саломе,— тільки пам’ятаю, чимало часу минуло, чималенько,— але відбулася в нашому домі ще одна розмова, і мені знову довелося бути при тому. Зараз пізно, підіть відпочиньте, а завтра вранці я розкажу вам про ту розмову — устигну до того, як вам треба буде йти до поїзда.
Граф Сегеді
Вечеря в Кулагіних одрізнялася від інших зібрань такого типу лише тим, що була надто нудна. Сталося так, що я запізнився майже на дві години. Відтоді як я прийшов, нічого примітного не відбулося, коли не брати до уваги того, що мадемуазель Жаннет де Лам’є була сьогодні сумна й видавалася мені принадливішою, ніж у Князевих. Разів два я впіймав на собі погляд Сахнова, він ніби звинувачував мене в чомусь непорядному. Я вже був подумав, чи не схибив у чомусь Зарандіа, але передчуття моє мовчало, і невдовзі я забув про мовчазне обурення Сахнова. Я пробув до пів на дванадцяту, а потім, пославшись на справи й перепросивши гостей, сів у коляску й поїхав додому.
Ото й усе.
Об одинадцятій ранку я був уже в своєму кабінеті. Сидів і розмірковував, навіщо здалася Зарандіа вечеря в Кулагіних, коли раптом розчахнулися двері й мені доповіли про Сахнова. Він увійшов, неуважно привітався зі мною і, одразу ж витягнувши кілька аркушів канцелярського формату, згорнутих учетверо, шпурнув їх мені на стіл, та так, що аркуші, ковзнувши по поверхні стола, ледве втрималися на його краю, але до мене так і не долетіли.
Тієї ж миті в мене майнула думка, що Сахнов викликає мене на грубість, а що ми в кабінеті були тільки вдвох, він міг, коли б у тому була потреба, подати нашу розмову в такому світлі, в якому йому захочеться. Зрештою, і обставини останнього часу вимагали не давати йому навіть цієї сумнівної переваги. Тому я підняв трубку і попросив підполковника Князева негайно зайти до мене.
Він увійшов, привітався.
— Сідайте, будь ласка,— звернувся я до Князева й дзеленькнув дзвіночком.
Ад’ютант прочинив двері.
— Прошу вас, ротмістре, подати мені оті папери, що лежать на ріжку стола!
Ад’ютант увійшов, негайно подав їх мені й лише потім відчув ніяковість — невже його викликано тільки задля того, щоб подати папери, за якими досить було простягти руку?
Розгортаючи папери, я спитав Сахнова:
— Що це, пане полковнику?
Перш ніж почути відповідь, я перебіг очима аркуші... і одразу ж упізнав — то був оригінал прокламації Спадовського.
— Ось плоди вашої діяльності, вашої досвідченості і, як я вважаю, прояв щирої відданості!..— викрикнув Сахнов і вибухнув довгою тирадою, образливою тоном і змістом, в якій я поставав безнадійно тупим ідіотом і ворогом престолу, що навмисне ганьбить свій титул і звання.
А я слухав, дивуючись своєму спокоєві, і навіть радів. На підполковнику Князеву та моєму ад’ютантові лиця не було.
Нарешті роздратованість Сахнова википіла, і він змовк, але злість його не вгамовувалася, ніби всі оті дурниці виклав не він мені, а я йому.
Лиш тепер, коли запала тиша, я збагнув, чим я дратував Сахнова на вчорашній вечері в Кулагіних,— прокламація Спадовського вже лежала у нього в кишені. І цей здогад, тільки-но майнувши в голові, одразу ж пов’язався з не зрозумілими мені словами Зарандіа, що він чекає вечері в Кулагіних!
— Зрозуміло! — мимоволі вихопилося в мене, і я подумав, що прокламація попала до рук Сахнова завдяки хитрощам Зарандіа, але я не міг зрозуміти, навіщо це було потрібне йому. — Прекрасно, ну, а далі?
— Що значить — далі? — знову закричав Сахнов.— Ви, начальник жандармського управління, очевидно, маєте за ніщо...— І знов посипалося все, що він уже говорив і викрикував.
Я послухав його і, не дочекавшись нічого нового, дзеленькнув дзвіночком. Він осікся, і, скориставшись його замішанням, я сказав:
— Чотирнадцятого вранці на вас чекають у Кутаїсі. Підполковнику Князєв, напишіть депешу Симакіну, що пан полковник виїздить. Якщо пан полковник вважатиме за потрібне, супроводжуйте його.
Князєв підвівся.
— Немає потреби! — сказав Сахнов.
— Прекрасно, як ви хочете... Вибачайте, в мене справи. Бажаю вам успіху, пане полковнику, до побачення!.. Ротмістре, сідайте сюди,— показав я на місце Князева.
Сахнов устав, але якось механічно, і так само механічно знову сів. Він не міг собі дозволити піти отак, і щоб останнє слово було не за ним. Його ж, власне, виставляли... Та, мабуть, нічого на думку не спадало, він рушив до дверей і, зам’явшись біля порога, обернувся й таким самим тоном, але тепер уже удаваним, сказав:
— Я змушений буду доповісти самому міністрові про цей кричущий факт... так, так, кричущий...
Сахнов і Князєв вийшли з кабінету.
— Зарандіа тут? — спитав я ад’ютанта.
— Тут, ваша ясновельможність... Спить у себе в кабінеті.
— Спить?
— Еге, він у себе з восьмої ранку. О пів на дев’яту ввійшов у свій кабінет і заснув.
— Розбудіть і запросіть до мене.
Через кілька хвилин заспаний Зарандіа опустився в крісло біля мене.
— Мене цікавлять події вчорашньої ночі, Мушні.
Про всі подробиці історії з прокламацією Спадовського я дізнався лише через багато часу, коли все уже було позаду. А тоді я зрозумів, що в розмові зі мною Зарандіа навмисне дещо поминув. Послідовність розповіді вимагає, щоб пропущене було відновлене саме тепер, а не пізніше, і безвідносно до того, коли я про нього дізнався. Кулагін одержав прокламацію Спадовського поштою, годин за дві до приїзду Сахнова і де Лам’є. Він прочитав її, звісна річ, страшенно обурився й відразу ж віддав Сахнову, відповідно прокоментувавши. Сахнов прочитав і, звичайно, знайшов з Кулагіним спільну мову з приводу того, що боротьба з бунтівниками ведеться на Закавказзі мляво й безладно. Полковник сховав прокламацію в кишеню мундира. А тим часом і вечеря скінчилася. Причину гнівних поглядів Сахнова я вгадав хоч і приблизно, але все ж правильно — у спідній кишені його мундира лежав бубновий туз. Після мене невдовзі розійшлися й гості. Сахнов, запропонувавши Жаннет вечірню прогулянку пішки,— ніч і справді була чудова,— провів її до свого готелю. Вона відмовлялася прийняти запрошення полковника піднятися до нього аж до тих пір, поки він не пригрозив їй самогубством. Тоді жінка почала неквапливий і правильно організований відступ і, промовивши: «Серигійку, я боюс за тебе. Ти такий... як племінний жеребчик... гаряченьки... гаряченьки...»,— зайшла, нарешті, в полковників номер.
Про перипетії тієї ночі мадемуазель де Лам’є розповіла Зарандіа з пікантними подробицями. Коли ванна була готова, Сахнов запропонував їй увійти першою. «Спочатку ви,— опиралася вона,— а коли повернетесь і вже будете в постелі, у ванну піду я. Люблю, коли мужчина чекає на мене в постелі, уявляючи, яка я зараз у ванні».
— A la guerre comme à la guerre![37] — бадьоро згодився Сахнов і пішов приймати ванну.
Це, мабуть, не потребує коментаря.
Мадемуазель Жаннет де Лам’є витягла з кишені полковникового мундира прокламацію Спадовського, розгорнула її на світлі й клацнула портативним апаратом. Через п’ять хвилин і апарат, і прокламація були на своїх місцях.
Цієї палкої ночі мадемуазель знайшла хвилинку, аби шепнути Сахнову, що чотирнадцятого числа вранці має бути в Поті, а потім у невідкладних справах їй доведеться їхати в Одесу.
— Чудовий збіг! — вигукнув Сахнов, і на другий день його ад’ютант на заміну двох квитків на потійський поїзд узяв три: два — до Кутаїсі, один — до Поті.