— У цих лісах є хижі звірі?
— Є, ваша ясновельможність. У лісі часто чути стрілянину, видно, мисливці,— задовольнив мою цікавість Карідзе.
— Може, з якогось дерева на цьому схилі Дата Туташхіа роздивляється зараз на нас у бінокль? — мовив Зарандіа, обвівши поглядом скелі, що обступали нас.
Я засміявся, та, помітивши, як насупився Карідзе й з яким невдоволенням подивився на Зарандіа, мимоволі насторожився.
— Якщо ви, пане Зарандіа, хочете пожартувати, мушу зауважити, що жарт цей дуже недоречний. А коли ви указали серйозно, то це святотатство!
Ні я, ні Мушні Зарандіа не були готові до того, що зустрінемося з Сандро Карідзе в ролі Духовного наставника, і, правду кажучи, ми розгубилися.
— Дата Туташхіа такий завбачливий і такий обережний,— вів далі Карідзе,— що в наш час, коли легкодухість охопила всіх і кожного, не можна, щоб він довірився хоч кому-небудь, і нам, між іншим, також. До того ж він такий великодушний, що своєї недовіри до нас не дозволить собі виявити ні в чому. Я говорю саме про виявлення недовіри!
— Пане Сандро,— звернувсь я до нього,— ми обидва цілком згодні з вами.— Запала досить тривала й незручна мовчанка. Щоб розрядити те напруження, я сказав: — Можна трохи повернути тему і поставити таке запитання! у наш час, коли, як ви сказали, легкодухість охопила всіх і кожного, чи не здається вам анахронізмом великодушність і благородство Дати Туташхіа?
— Гм, анахронізмом?— здивувався Карідзе, якийсь час помовчав і спитав: — Як ви гадаєте, графе, за часів Ноя існували пляшки й корки?
Я не міг зрозуміти, до чого він хилить і всміхнувся.
— Вино було і за часів Ноя, батоно Сандро, — поспішив мені на виручку Мушні,— отже, були й посудини з корками.
— Звичайно, були!..— потвердив Карідзе ніби самому собі.— Тоді це відбувалося, мабуть, так: у ковчезі не лишилось вільного місця, і Ной, щоб урятувати Дату Туташхіа, перетворив його на гнома, посадив у пляшку, пляшку заткнув корком і кинув далеко в море, щоб після потопу її хоч куди-небудь та прибило і Дата Туташхіа зміг би почати нове життя. Руками Ноя бог вберіг для людства великодушність і високу моральність.
— На відміну від богів ви, пане Сандро, занадто високо оцінюєте моральність людей часів Ноя,— всміхнувшись, зауважив Зарандіа.— Сказано ж, що люди впали надто низько й тому бог улаштував потоп!..
— Коли б Дата Туташхіа мав моральність часів Ноя, тоді його спіткала б доля всього іншого людства. Він і тоді був анахронізмом, але цей анахронізм завжди потрібний.
— Ви хочете сказати, що все минає і вічна тільки висока моральність? — спитав я Карідзе.
— Саме так, незалежно від того, чи звеличена моральність, а чи знехтувана так, що лиш окремі люди дотримуються її,— все одно вона вічна. Усе Інше — то існує, то перестає існувати. Хоч би як низько падав рід людський, хоч би як погрузав у розпусті, скільки б разів не віддавали його боги на загибель, все одно провидіння незмінно рятує Дату Туташхіа, як сичуговий фермент і закваску. А ваш досвід хіба не підтверджує моєї думки? Я кажу про те, що й понині вам не пощастило схопити Дату Туташхіа.
— А ви містик, батоно Сандро,— сказав я.— Зараз усе людство тільки й говорить про новий потоп І пристрасно жадає всесвітніх катаклізмів. Може, йдеться до того, що Дату Туташхіа знову посадять у пляшку?
Я жартував, але в моєму жарті таївся натяк, на те, що твори Сандро Карідзе ми знаємо, а отже, знаємо, що він провіщав неминучість революції.
— Потоп підступає до порога. Це означає, що старе буде знищено і створено буде нове,— сказав Сандро Карідзе. — У тому чи іншому варіанті виникнуть і Ной, і ковчег, бо вони неодмінні супутники таких подій. І Дату Туташхіа знову посадять у пляшку — це теж неминучий атрибут.
— Батоно Сандро, чи була у вас з Датою розмова про це? — спитав Зарандіа.
— І не раз, але тільки тоді, коли приходилося до слова. А чому це вас цікавить?
— Тому що Ной — це я! В одній руці в мене пляшка, а в другій — корок. Уже третій рік я ганяюся за своїм двоюрідним братом, намагаюсь умовити його: скулься, зменшись і влізь у пляшку. Поки що нічого не виходить.
Сандро Карідзе помовчав трохи, а тоді сказав серйозним тоном:
— Я знаю про це. Може, ви й справді Ной?!
Більше про пляшку й корок не говорили. Розмова пішла про дрібниці. Наша трапеза скінчилася, і ми повставали, щоб оглянути сад, виноградники, марані, давильні нашого старости, а коли повернулись до столу, Сандро Карідзе спитав:
— Ось ви, ваша ясновельможність,— начальник жандармського управління...
— Уже ні, батоно Сандро... точніше, якийсь тиждень чи днів десять — і я вже не буду ним!
Зарандіа й Карідзе, приголомшені, витріщилися на мене.
— Півтора місяця тому я подав прохання про відставку. Позавчора я одержав згоду. Привезуть наказ, призначать нового начальника, передам йому справи, і я вільний,— пояснив їм.— Досить!
— Цього не може бути! — витиснув із себе Зарандіа.— Міністр категорично заперечував... Я своїми вухами чув.
— Можливо, я знайшов підтримку в особі великого князя,— всміхнувсь я.
— Ааа! — вихопилося в Зарандіа, і він надовго замкнувся в собі.
А Карідзе, отямившись нарешті, повернувся до нашої розмови:
— Ось ви, ваша ясновельможність,— російський патріот, чистий інтелігент, вірний підданий трону й існуючого ладу... людина мисляча, чутлива. Мене дуже цікавить.., власне, може, я і не маю права запитувати...
— Прошу, прошу.
А Карідзе замовк. Очевидно, обмірковував, як сформулювати своє запитання.
— Що може зрости на руїнах Російської імперії, точніше, що ви хотіли б побачити? — Він спитав це так, ніби махнув на себе рукою.
Я засміявся: я ж іще начальник Кавказької жандармерії?!
— Я хочу об’єднання всієї Росії в рамках однієї держави.
— Важка проблема, але я особисто гадаю, що саме так і буде.
— Більшість політичних течій передбачають право націй на самовизначення, тобто розчленування імперії.
— Переможе та політична сила, котра збереже державу шляхом надання народам Росії права на самовизначення,— мовив Карідзе.
— Право на самовизначення означає національну незалежність, а національна незалежність народів Російської імперії — це розпад імперії на складові частини. Про єдину російську державу лишається тоді тільки мріяти.
— Ні! — Карідзе, немов сердячись, похитав своєю патлатою головою.— Будь-якій нації незалежність необхідна, оскільки вона обов’язково повинна задовольняти свої національні, громадянські й культурно-економічні інтереси. Ну, а якщо з’явиться політична сила, яка під прапором майбутньої Всеросійської держави дасть народам Російської імперії гарантію повного задоволення всіх їхніх національних, громадянських і культурно-економічних інтересів? Кому тоді буде потрібна незалежність і навіщо?
— Ви не хочете, батоно Сандро, взяти до уваги сепаратистські, відцентрові настрої, що вкоренилися в народах Російської імперії. Вони існують незалежно від того, хочемо ми цього чи ні.
— Це настрої національної буржуазії та збанкрутілої аристократії, але не мас, які в теперішній історичній обстановці стали вирішальною силою, сам хід історії визначив їм цю роль. Одне слово, чи зможе політична думка Росії запропонувати такий модус існування, коли звільнені народи визнають за краще зберегти єдину державу? Від цього залежить усе, в цьому суть справи.
— Але чи існує в нинішній Росії така політична сила, яка здатна зберегти єдність держави? Ви її знаєте?
— Ви, графе, не користуєтесь літературою з Index’y librorum prohibitorum?[40].
— Користуюся. Із службового обов’язку. Я читаю все... знаю все, звичайно, не фундаментально.
— Тоді ви знаєте і програму соціал-демократів, точніше — програму більшовиків?