Наглядач кожного поверху мав повний набір ключів від своїх камер, але самі наглядачі були теж замкнені, бо спуск з поверху на поверх перегороджувався гратами з товстих сталевих прутів, а двері, вмонтовані в ті грати, замкнуто було міцними замками, ключі від яких довірялися черговому комендантові. Отже, наглядачі перебували в полоні пана Канарейки, і, якщо Дата Туташхіа обіцяв здати нам ключі від усіх корпусів і камер,— значить, йому треба було найперше мати в руках комендантські ключі, щоб потім з допомогою них добратися на всі поверхи до наглядачів з їхніми ключами від камер... А для того, щоб пограбувати Канарейку, треба було захопити нашого наглядача з його ключами й влаштувати засаду Канарейці. Якщо Канарейка не прийде в коридор, то як же його пограбувати?.. Моє нервове чекання скінчилося тим, що, коли ми викотили в коридор порожні діжки від принесеного на вечерю кандьору, а це було годині о восьмій вечора, Дата підкликав мене до себе й сказав, що наді мною треба так почаклувати, щоб я погладшав. А потім повів мене в гості до Дембіна, він уже з ним домовився, яку роль той має грати.
Я попросив наглядача повести нас на вечірній туалет першими. Черга йти до клозета доходила вже до другого кінця коридора, і раптом я помітив, що Дата Туташхіа хвилюється. І всім членам комітету передався його неспокій. Домовленість була така, що кожен має триматися, як завжди,— хто лежати, хто грати в нарди, хто просто тинятися по камері. Все виходило навпаки. Усі сиділи на своїх нарах і думали, думали, думали.
Сходила вже в клозет і остання камера. Ми з Датою припали до дверей, ловлячи кожен звук у коридорі...
Ось увійшов до своєї камери останній арештант!
Ось клацнув засув і дзвякнули ключі.
Камеру замкнули.
Наглядач відмикає камеру каторжан: знову дзвякають ключі, скрипить засув, клацнув, ударившись об стіну, метал... Кроки... Човгають багато ніг, і... цілковита затаєна тиша.
— Взяли! — прошепотів Дата.
— Кого взяли? — я нічого не зрозумів.
— Наглядача,— заспокоїв Дата,— ключі вже в Гогі Цуладзе!..
Двері клозета рипнули і з шумом зачинилися. Хтось підійшов до камери каторжан.
Гогі Цуладзе засунув засув на дверях камери, замкнув замок.
Тепер кроки в напрямі до нас — нерівне, квапливе човгання... Хтось зазирнув у вічко нашої камери. Вічко закрилося, і трохи прочинилися двері. За ними промайнула і зникла постать Гогі Цуладзе. Дембін, я, Лоладзе і Дата Туташхіа вийшли в коридор. На порозі камери мене раптом пойняло велике бажання обернутися на наших, подивитись, як вони реагують... але я не встиг.
Дата взяв у Гогі в’язку ключів і став замикати нашу камеру. Гогі пішов уперед, ми втрьох подалися за ним у клозет.
Наглядач із зав’язаними очима, в самій білизні, босий, стояв у кутку, спиною до нас. У нього на потилиці стирчав товстий вузол, кінці рушника звисали на плечі. Це чомусь нагадало мені дівчинку з довгими стрічками, схожу на амура, яку бачив я на пароплаві, що йшов з Новоросійська в Батумі.
Дата увійшов слідом за нами і на мигах звелів Дембіну переодягтися. Одяг наглядача тримав один з двох незнайомих, яких ми застали, коли ввійшли сюди. Обидва були в масках. Гогі подав маску мені й Лоладзе.
Дембін, переодягаючись, страшенно хвилювався, руки не слухалися, тремтіли... Пам’ятаю, ніяк не попадав ногою в чобіт — не міг встояти на одній нозі. Дата за руку підтримував його. Нарешті переодягся. А коли все закінчив, Лоладзе поправив на Дембіні одяг, надав йому, сказати б, натуральнішого вигляду: відпустив пояс, напустив над поясом сорочку, поправив шинелю, збив шапку трохи набакир, як любив наш наглядач...
Продзеленчав відбій.
Дембін і Дата вийшли в коридор. Лоладзе, Гогі Цуладзе, я і ті двоє каторжан, один з яких тримав під боком у наглядача великий саморобний ніж, лишилися в клозеті.
Через кілька хвилин ми почули, як відчинилися двері камери, а потім їх замкнули. То Дембін упустив до камери Дату.
А нам треба було чекати — п’ятнадцять, двадцять хвилин, може, півгодини,— поки комендант Канарейка прийде на наш поверх.
— Давай вийдемо подивимося, що там...— шепнув я Гогі.
Гогі зрозумів, як знемагаю я від нудьги. Він теж був дуже схвильований і лиш над силу намагався зберегти спокій.
Ми вийшли в коридор. Дембін стояв на площадці поверху і дивився вниз.
— Канарейка в підвалі,— сказав він.— А Дата казав, що він спочатку підніметься сюди... І Коц з ним у підвалі.
— Прийде,— щось прикинувши в думці, мовив Гогі.— Все правильно. Звичайно... У них же сьогодні діло є в підвалі.
Гогі навшпиньках підійшов до нашої камери, відсунув вічко і став з кимось перешіптуватися. Мабуть, Дата стояв по той бік дверей. Грюкнули двері, що вели в підвал, але не клацнув засув, і ключі не дзвякнули. Канарейка вийшов з підвалу й не замкнув за собою дверей! Значить, він збирається одразу ж повернутися. Я ще трохи подивився. Комендант був сам, уже йшов першим поверхом!.. Дембін завмер коло дверей камери каторжан. Ми сховалися в клозеті. Гогі погасив світло, і це теж було важливою деталлю операції...
Не минуло й хвилини, як Канарейка ввійшов у освітлений двома тьмяними лампочками довгий коридор нашого поверху. Лука Петрович припав до вічка і, як велів йому Дата, лунко брязнув по дверях в’язкою ключів. Звук прокотився по всьому коридору й привернув увагу Канарейки. Дембін відхилився од вічка камери каторжан і, повернувшись, уткнувся носом у вічко камери навпроти. Канарейка, як завжди, рушив у протилежний бік коридора і, ступивши кілька кроків, одразу побачив порушення — з трохи прочинених дверей клозета не падало світло. Він одчинив двері й увійшов, але тьмяне коридорне світло не могло розігнати темряви, що залягла тут. Ми стояли, припавши до стіни біля самісінких дверей. Канарейка ввійшов і ще не встиг розглядіти наших тіней, як на горлі й біля серця відчув дотик ножів. Ще мить, і йому зав’язали очі рушником. Він підняв руки вгору, і в’язка ключів од поверхів опинилася у мене в руках.
Гогі засвітив світло, і через якихось дві хвилини Канарейка стояв у самій білизні, а я вже красувався в його мундирі. Лоладзе швидко приліпив мені вуса, покрутився кругом мене, поколотився, домагаючись можливої схожості — взірець поруч, діло немудре! Ще раз обдивився мене й радісно, з почуттям великої гордості розвів руками й сказав Гогі Цуладзе:
— Ні, ти поглянь, який схожий!
Цю частину операції було закінчено.
— Feci quod potui, îaciant meliora potentes[42],— з театральною пишномовністю сказав Лоладзе й вийшов у коридор.
Канарейка і наглядач лишилися в клозеті під вартою двох каторжників у масках. Гогі на мигах звелів їм пильнувати, і ми вийшли слідом за Лоладзе.
Я відчинив нашу камеру, і Дата Туташхіа з Поктією, весь наш комітет і ще кілька добровольців вийшли в коридор. Пригадую, перш ніж переступити поріг, Петро Андращук перехрестився і щось прошепотів — мабуть, помолився. Загаявся і Класіон, урочисто прошепотівши сам собі:
— Класіоне Квімсадзе!.. Настала велика хвилина твого життя! — Він опустив очі долу і лиш по тому переступив поріг.
Дата Туташхіа оддав ключі від нашого поверху Хомі Комодову. Пошепки двічі повторив кожному його завдання.
Нарешті Дембін і я — себто наглядач і комендант Канарейка,— ведучи під своєю вартою Дату Туташхіа, Поктію, Андро Чанейшвілі, Олексія Снєгира, Езіза Челідзе, Петра Андращука і Класіона Квімсадзе, почали спускатися вниз. Хома Комодов, Амбо Хлгатян і Гогі Цуладзе лишилися нагорі й пішли по камерах роз’яснювати становище, читати звернення, виявляти добровольців... Одне слово, роботи було багато.
Замок третього поверху не піддавався. Руки в мене тремтіли, може, я хвилювався того, що за спиною в мене людям уже уривається терпець, вони нетямилися, і ось-ось хто-небудь міг сказати — дай, я відімкну! Наглядач, чи то він був поруч, чи то підійшов саме на ту шамотню,— не знаю, та щойно я відчинив двері, як він виструнчився переді мною.